XV
Насьорбавшись похапцем заробітчанського кандьору і маючи до початку роботи ще майже годину в запасі, хлопці стали знічев'я поникувати біля ботанічного саду, який зараз, в обідню спеку, особливо приваблював їх своєю неприступною забороненою зеленню, свіжістю й прохолодою.
Там, за високою металевою сіткою, що відділяла хлоп'ят від саду, буяло зелене царство. Могутні крислаті дерева нависали над оградою, як тучі, місцями аж розпирали її зсередини своїм гіллям. Соковита, рясна листва крізь гарячу від сонця сітку непокірно лізла назовні, лизала хлопцям шершавими зеленими язиками руки та обличчя, живою холодковою вільгістю несло звідти, справжнім лісовим духом, до якого Данько звик змалку і який тут, на межі гарячого, повитого маревом степу, здавався ще п'янкішим, ніж у лісах Запсілля.
Серед дерев, що тіснилися в парку, чимало було незнайомих Данькові, платани та кримська ялина викликали у нього щирий подив, але ще більше було тут рідних, клечальних, випробуваних друзів його дитинства.
— Оце дуби так дуби! — вигукував Данько в захваті.
А скільки веселого птаства жило, пурхало, перекликалося в гущавині! У верховіттях упевнено ярмаркували чорні граки, зграями лементуючи над своїми величезними гніздами. Нижче, ховаючись десь у листві, настроював голос соловей, озивалась славка, перестрибували з гілки на гілку синиці і навіть лісова невтомна дрібнота — корольки! Данькові й самому захотілося стати зараз отаким корольком, щоб не повертатися більше до панської смердючої вовни, щоб жити, стрибаючи отам у гіллі, серед свіжої, чистої зелені.
В парку було безлюдно. Низом вподовж алей видні-лись подекуди лавки, на яких ніхто не сидів. Таємничий тінявий присмерк стояв біля густо обвитої плющем водонапірної башти з окутими залізом дверима, на яких висіли пломба і замок, завбільшки з, добрий чоловічий кулак. Неподалік від башти на відкритому місці просвічувалась фігура юнака, вилита з темної бронзи.
— Глянь, який Геркулес! — звернув Валерик Данькову увагу на статую.
Темним полиском лиснілось м'язисте Геркулесове тіло, яке здалося було спочатку Данькові живим. Здіймаючись у богатирському русі над кущами підстриженого жасмину, юнак в радісному напруженні роздирав пащу якійсь потворній гідрі. З пащеки гідри важким гнутим струменем вибивала вода. Така чиста, прозора, свіжа, що хлопцям одразу захотілося пити.
Вода з безперервним шумом обвалювалась униз між кущі, звідки брали початок зрошувальні канави, що розходились потім понад стежками кудись у глибінь парку.
— Ось воно, те, що всьому дає тут життя,— промовив у задумі Валерик, задивившись на сяйливий водопад.
Данько зміряв очима масивну цегляну башту. Вигнавшись з-поміж дерев, ішла вона до самого неба, обвита-перевита хмелястим плющем.
— А що там у ній всередині, Валерику?
— Вода... Сила води.
— А чому вона замкнута? Валерик здвигнув плечима.
Парк не переставав притягувати, вабити хлоп'ят,, як жива зелена казка.
— Слухай, як би туди нам перебратись,— злодійкувато озирнувшись, став пробувати Данько руками сітку.— Ніде ні душі, всі на обід порозходились...
— Незручно,— завагався Валерик.— Що, як попадемось у руки самому садівникові — Мурашкові? А я ще мушу йому привіт передати від Баклагова.
Раптом Данько, що вже був розіп'явся на сітці, стрибнув одним махом на землю, сторожко присів:
— Хтось іде!
За мить із-за кущів вийшов, прямуючи до фонтана, страшний, геть чорний, аж блискучий паруб'яга у білому кухарському ковпаку на голові. Не помічаючи хлопців, він наблизився до вигнутого струменя і, нахилившись, став пожадливо пити. Темне, спітніле, наче в дьогті, обличчя його лиснілось в цей час точнісінько, як оте тіло на металевому Геркулесі, що, стоячи над ним угорі, весело роздирав обома руками щелепи гідрі.
— Арап! — вражено прошепотів Данько.
— Це, мабуть, той Яшка-негр, що нам говорили про нього,— догадався Валерик.— Що кухарем на білій кухні служить...
— Чорний який, чорніший за всякого цигана! Наче в димарі побував, сажу трусив... А білками так і зблискує. Ну, арап як є!
Валерик стояв, уп'явшись поглядом у негра. Людину чорної шкіри він, як і Данько, бачив уперше. Правда, йому доводилось багато читати про знаменитих мандрівників, яким зустрічались цілі негритянські племена в тропічних лісах Африки... Все це зараз випливало йому в пам'яті, і могутній асканійський парк, що сам по собі вже був небаченим дивом у степу, з появою в ньому живого негра ще більше вразив Валерика своєю пишною екзотичністю.,.. За спиною пашіла степова сахара, а попереду, пронизані де-не-де сонцем, буяли зелені нетрі тропічної Африки!
— Чого вони такі чорні, оті арапи, Валерику?
— Мабуть, від сонця... У них там ще дужче пече, ніж у нас тут. А вони з дитинства працюють голими на плантаціях...
— Ото, видно, пече! Так позасмажувались, що смага уже й не сходить із них...
Напившись, негр випростався й, помітивши хлоп'ят, приязно блиснув до них своїми білосніжними зубами.
Данько, скориставшис нагодою, не забарився вступити з ним у переговори. Вважаючи чомусь, що з негром можна буде порозумітись лише на мигах та на кивах, він став тут же викаблучуватись перед сіткою на всі лади, досить красномовно показуючи, як їм обом хочеться зараз пити і як добре було б, якби кухар відщіпнув зсередини хвіртку, що була поблизу, та впустив їх у сад до води.
Негр, якого Данькові штуки щиро розвеселили, несподівано заговорив до хлоп'ят хоч і ламаною, але цілком для них зрозумілою мовою:
— Хочеш пий вода? Іди... Яшка вас пускай.— І, не перестаючи усміхатись, попрямував просто до хвіртки. Данько приймав усе це за жарт, хоча хвіртка була взята лише на засув і відчинити її з середини не складало ніяких труднощів. Але коли засув справді клацнув, і дверцята, що вели до раю, справді відчинились, і сад вільно відкрився перед хлоп'ятами уже в новій, дозволеній своїй красі, вони разом, відскочивши назад, застигли в нерішучості. "Чи не пастка тут яка-не-будь?" — застеріг Данько поглядом товариша. Але в усій мирній поставі негра, у виразі його веселого обличчя було стільки добродушної, одвертої приязні, що вона мимоволі заспокоювала і викликала довіру до себе.