Таврія

Сторінка 3 з 93

Гончар Олесь

Сподіваннями на Каховку зігрівалась тепер Яресь-чишина хата. Вечорами, при каганці, крізь монотонне хурчання прядок, летіли вдовині думи в далекий той край степовий, куди незабаром подадуться її діти в бурлацькій ватазі.

Думалося спочатку добуватися в Каховку водою, найнявши в складчину дуба десь на Дніпрі, як робили це заробітчани багатьох інших полтавських сіл. Але назабаром з'ясувалося, що далеко не кожен з криничан спроможеться внести на човна свій пай. Після ретельних підрахунків помирилися всі на тому, щоб іти пішки:

— Підошви свої, не куповані!

Вожакувати над валкою зголосився Нестір Цимбал, вічний заробітчанин, добродушний криничанський невдаха, єдине багатство якого складалося з купи дітей — дрібної та голопузої династії Цимбалів, серед яких було навіть двоє однойменців: Степан 1-й і Степан 2-й. Збилися куми з ліку, коли несли найменшого хрестити, нарекли наздогад Степаном, і лише потім виявилось, що інший Степан уже лежить у колисці, надимаючи щоки і спокійно пускаючи бульбашки.

Мав Цимбал свої слабості, над якими в Криничках кожному дозволено було потішатись. Завзятий голуб'ятник, міг він годинами гасати з малечею по селу за голубами, алалакаючи в небо, перечіпаючись через кожну колоду. Однак мав Нестір і незаперечні, як для ватажка валки, чесноти. Певне, ніхто краще за нього не знав усяких заробітчанських звичаїв та правил, набутих ним за довгі роки бурлакування. Певне, ніхто не вмів краще за Нестора попроситися в дорозі на ночівлю, прицінитися на ярмарку, намолоти, де треба, сім мішків гречаної вовни,— а це могло мати неабияке значення для переговорів з крутіями-при-кажчиками.

Вештаючись взимку по навколишніх ярмарках, Цимбал уважно прислухався до розмов, приносячи потім у Кринички всякі новини про південні краї. Саме з його уст вперше почули в Криничках притчу про якогось решетилівського наймита, який нібито страшенно розбагатів у Таврії, розжившись — коли вірити прасолам — просто... на воді. Отак може поталанити чоловікові! На радощах за невідомого щасливця Нестір у той же день нахильці видудлив біля марнопольки чвертку і, розходившись, погрожував у бік панської економії, що зостанеться вона, мовляв, без поденщи-ків, бо всіх він, Цимбал, поведе цей рік у Каховку, хай лишень скаче пан за ними навздогінці, нехай спробує їх у Каховці наймати.

— В Каховці ми станемо вдесятеро дорожчі! — викрикував Цимбал на вигоні біля млинів, доки, зрештою, підіслані матір'ю цимбалята не потягли його за руки додому.

Для криничанських молодиць було одне туманне місце в Несторовій притчі про удачливого решетилівця. Як це можна розжитися на воді? Чи, може, в тамтешніх колодязях і вода якась особлива, коштовна, панська?

Данько сприймав це по-своєму: щасливий, чудесний край, де навіть вода могла приносити людині статки!

В Криничках з води ще ніхто не розбагатів, хоча Псьол протікав під боком і чисті джерельця били з-попід круч на кожному кроці. Більше того, саме від надміру води криничани терпіли часом справжнє лихо. В деякі весни Псьол, вийшовши з берегів, затоплює всю понизову частину села, і пливуть тоді вулицями човни-душогубки, причалюючи до перелазів, запливаючи просто в двори. Лементує село, тривожний котиться над водами переклик. В того повінь останній прикладок сіна потягла, іншому хату розмиває. Важко боротися селянинові з норовистою річкою голіруч. Хто має родичів під горою — перебирається з дітьми на якийсь час до них, а більшість не зрушує з місця, терпляче пересиджуючи лиху годину по своїх розкисаючих ковчегах. Збіжжя — на горище, дітей — на піч, від стола до порога настеляють дошки і так живуть, не топлячи, не варячи, доки річка вгамується, доки повінь спаде.

Наробив шелесту Псьол і цієї весни. Несподівано розлившись уночі, позаливав у погребах картоплю та кваснину, потопив декому овець у кошарах. Хати на низянській вулиці з біленьких стали темно-сірими; похмурими, порозкисали до стріх. Весь ранок гвалт стояв над селом. В школу, що опинилась на острові, набилося повно люду з подушками, ягнятами, телятами, з дітьми.

Саме під час розливу заробітчани знімалися в путі). Збір було призначено на вигоні біля тих самих вітряків, де глитайня підняла колись на крилі свого найлютішого ворога Яреська Матвія, помщаючись йому ад те, що водився з кременчуцькими бунтарями і читав селянам протицарські афішки.

На сході сонця підпливали до вигону душогубками заробітчани в супроводі матерів, дітей, родичів. Ридма ридало село. Далеко над вранішніми зарожевілими водами стелились материнські тужіння.

Першим, як і личило ватажкові, з'явився на вигоні довготелесий Нестір Цимбал з усім своїм виводком та з вагітною дружиною. Вслід за ним потяглися до місця збору Яресьчиха з дочкою та сином; подружжі погорільців Персистих, що виряджали свою старшу доньку Олену; безрідні затуркані сестри Лісовські, обидві з такими рум'янцями на всю щоку, що аж дивно було, де вони могли взятися в них, викоханих на житняках та на сирівці. За Лісовськими спустилася з підгір'я пишногруда сільська краля Ганна Лавренко в супроводі своїх дядьків — Оникія та Левонтія Сердюків, що в останній момент приєдналися до заробітчан і які, хоча й мали вже років за сорок кожний, все ж вважалися парубками.

Останнім приплив із своїми краянами Федір Андрійка, відчайдушний шибайголова з розірваною губою, який щоліта бився на сільських храмах з хутірськими глитаєнками, а іноді і сам падав замертво, оглушений залізним шворнем, так що приносили його потім старій Андріячисі в рядні. Зараз Федорова компанія теж прибула на вигін, як на храм: напідпитку, з піснями.

Нікого, однак, не звеселили на цей раз їхні пісні. Схлипували матері, злякано тулились до Цимбала його цимбалята, слухаючи втішання матері, що принесе, мовляв, татко восени їм з Каховки корову у клуночку... В задумі сидів Цимбал, стежачи, як гасають його Степани — Степан 1-й і 2-й — по вигону вже босоніж, пускаючи весняні сонечка з долонь:

— Куди сонечко полетить — у той край і Каховка!

Наче востаннє надивлялись присмучені заробітчани на рідне село, на його садки та вербові клубки левад, охоплені першим весняним ясно-зеленим туманцем. Ранок швидко світлішав, переповнювався блиском сонця, неба, води. Мов заворожені, стояли у воді розбухлі Понадпслянські ліси. Сяяла повінь по городах тихими, дзеркальними плесами та заплесками. Забиваючи запах розкислої глини хат, могутньо тягло звідусіль прісними пахощами весни, свіжих вод, роз-брунькованих верб... П'янкий, соковитий дух ішов від живої розпареної землі, а високо над вигоном уже перелітали на північ ключами птиці, дзвінкоголосі, чуйні, весняні...