Живі, справжні дуби шумлять на степових вітрах... В найпекучішу спеку — вода свіжа, артезіани б'ють, чорні лебеді по ставках плавають, райські птиці співають у вітах дерев!.. І хоч заморські птиці, як відомо, співають насамперед панам, але ж і тобі не заборонено буде послухати ввечері на дозвіллі! Хай птиці — то розвага, але свіжа вода, зелений холодок у степу — все це для строковика неабищо... Крім того, і ціну асканійський прикажчик змушений був давати сьогодні не гіршу за інших — чому ж не стати?
Поквапом пройшовшись поміж куренями, Гаркуша оптом закупив кілька валок, і в той час, коли черга підійшла до криничан, він мав уже за собою улову чоловік на півтораста. Опинившись перед криничанськими дівчатами, прикажчик не в силі був стримати свого захоплення.
— Ай да кралі! — вигукнув він, картинно відставляючи ногу з китицею нагайки, що виглядала йому з-за халяви.— На таких покупець знайдеться!
Було тут справді на що подивитись — на весь ярмарок був примітний цей яскравий вінок криничан-ських безприданниць. Коли вони, побравшись за руки, протискувались в ярмарковому натовпі, то всім парубкам мимоволі повертались голови на в'язах у їхній бік. Там, де вони проходили, хтось наче проносив сніпки свіжих, яскравих, вкритих росою квітів. Такими стояли й зараз, півколом, щойно повмивані дніпровою водою, принаряджені, веселі. З-поміж інших найбільше виділялась ніжнолиця, немов з яблуневого цвіту, Ганна Лавренко в своїх блискучих сережках, в чорних перевеслах кіс, перекинутих на груди. Рівнятися з нею могла хіба що тільки Вустя, Дань-кова смуглявка сестра, хоч ця була вродлива іншою вродою, тією, що наливається, як вишня у червні, що не боїться ні вітру, ні гарячого сонця, яке в нагороду за це щедро кладе на дівочі щоки золотисто-вишневу смагу, лягає золотавим бархатцем на виточену дівочу шию, іскриться живими, лукавими іскринками в карих очах... Ганна, звикши вже, що на неї звертають увагу, стояла й зараз, спокійно запишавшись, немов на оглядинах. Вустя ж ледве стримувала в собі природну веселість, сміх весь час тремтів їй під верхнім губеням, ось-ось готовий вирватися назовні. А коли вона посміхалася через голову наймача до орловців, то посміхалась одразу вся — і вустами, і бровами, і навіть золотистими ямочками на щоках.
— При здоров'ї ви, бачу, дівчата, при красі!.. Тьху-тьху, хоча б не наврочити,— весело сказав прикажчик ї тьхукнув через плече на Гната Рябого.— Звідки такі будете? Миргородські, мабуть, або решетилів-ські?
— Ми криничанські,— підібравши губу, гордовито відповіла Ганна Лавренко.
— Полтавці, одним словом,— визначив одразу Гаркуша, вкладаючи в слово "полтавці" свій особливий наймацький зміст. Для нього, як і для інших каховських наймачів, полтавцями були і київські, і чернігівські, і вихідці з інших губерній,— всі, хто найдовірливіше потрапляв у пастки, кого легко можна було обдурити.— Для нас, де найдешевші та найспівучіші — ото й полтавці, ото й земляки,— засміявся Гаркуша якось сам до себе, а не до інших (як здавалось Данькові, що стояв збоку).
— Тоді ми вам не земляки,— відрубала Ганна суворо.
— О, які ви норовисті, їй-богу... З вами й пожартувати не можна... Але я від вас, дівчата, не відстану — не хочу, щоб ви до татарів потрапили... Завдатку ще ні від кого не брали?
— Ще ні.
— О, тоді ми породичаємось: в Асканію станете?
— А харч? Мабуть, бурделиця якась? Голі одвійки?
— Рай — не маєток, кращого вам по всій Таврії не знайти. Ліс, тінь, вода артезіанська, живі жар-птиці в саду... Підете — не прогадаєте...
— Та нам хоч до ката, аби плата,— усміхнулась Вустя.
— За плату ми якось домовимось... Де ваш отаман? Дівчата вказали на Цимбала та на Мокеїча, що досі стояли осторонь, уважно прислухаючись до розмови. Як не прикро було Гаркуші, але переговори йому довелось вести не з одним, а одразу з двома отаманами, бо криничани й орловці заявили, що вони дуже близькі земляки і вирішили ставати разом. З одним мати справу завжди легше, аніж з двома та ще такими впертими, як ці... Крутою була розмова. Кілька разів прикажчик, виведений з терпіння їхньою впертістю, поривався вже йти собі геть, але наймачі-кон-куренти кружляли поблизу, дівчата цвіли біля куренів, як півонії, і Гаркуша незабаром повертався знову, люто умовляючи неподатливих отаманів, набавляючи по карбованцю та по два, доки не зійшлися нарешті на тій сумі, якої вимагали заробітчани. При оглядинах Гаркуша не збракував нікого, всі були здорові, повносилі. Один тільки Валерик викликав у нього підозру.
— Що за хлюст? Вовчобілетник? Чого примазався до чесних людей? — напустився він на хлопця.— Знаєм, за що вас із школи виганяють! Не агрономи, а паливоди там ростуть... Не беру!
Так і не взяв би, але дівчата дружно вступилися за Валерика: якщо, мовляв, не всіх разом, то вони до іншого зараз наймуться. Прикажчик, вилаявшись, мусив і в цьому поступитись:
— Гаразд... Твоє щастя... Але шануйся мені!
За годину Нестір уже повернувся з контори із завдатком. Попередив, що сьогодні кінчається їхнє ярмаркування.
— Ідіть нагулірйтесь на все літо!.. Завтра на світанку вирушаємо.
Цимбал з Мокеїчем залишились біля куренів, а молодь розійшлася ярмаркувати. Федір Андріяка разом із своїм новим другом орловцем Прокошкою та іншими дорослими парубками пішли пробувати ярмаркові гармонії, а підлітки, відділившись від них, подалися розшукувати Валерикове школярське хазяйство, яке він на час ярмарку залишив на схорону одному з своїх каховських знайомих, якомусь кошикареві Баклагову.
За словами Валерика, чудесний це був чоловік — Дмитро Никифорович Баклагов. Землемір за освітою, він деякий час пасічникував при земській школі (там з ним і познайомився Валерик), займаючись водночас проблемою закріплення олешківських пісків. Згодом він і сам виселився десь на піски, взявся їх шелюгувати, а зоставшись без копійки, мусив перебратися в Каховку і займався тепер тим, що плів верболозові кошики, наочно доводячи своїм ремеслом користь від шелюгування Олешківської піщаної пустелі. В повіті про Баклагова ходила слава як про дивака, що бореться з химерами, але Дмитро Никифорович на це не зважав, плів свої кошики, продовжуючи закладати на пісках всякі досліди, які, окрім збитків, нічого йому не давали.