Валерик загадково посміхнувся.
— Може, тоді вже зовсім не буде людських ярмарків...
— А як?
— А так,— Валерик знову посміхнувсь, сяйнувши своїми дрібними, як білі іскри, зубенятами.
Тітка гукнула, щоб повертали миски.
Обід можна було вважати закінченим. На закуску Данько ще замовив по кухлю води і, смаковито напившись, відчув себе зовсім чудово.
— Ти знаєш,— довірливо звернувся він до товариша,— я тебе спочатку був ледве не прийняв... за вуркагана.
Валерик почервонів, але не образився.
— їх тут буває... Під час ярмарку навіть одеські сюди дістають...
— А сам ти їх бачив?
— Ого, скільки раз...
Данько виявив охоту подивитись на ярмаркову босячню, про яку він чимало наслухався на березі. Дізнавшись від товариша, що це зробити не важко, криничанський мільйонер обмацав свої капітали, надійно розтикані по тайниках, і підвівся рішуче:
— Покажи!
— Але з ними треба бути насторожі!.. То така публіка, що на ходу підметки рве...
— Ну, мені за свої підметки боятися нічого,— засміявся Данько, виставляючи вперед босу, запилену ногу.— Гайда!
Мав цей ярмарок свою бистрінь, свої ярмаркові чорториї і тихі заводі та лимани. В одній з таких заводей— в душнім тупиковім завулку, де незабаром опинилися наші герої,— стояли рядами парусинові грибки, схожі на карусельки, а під ними за столиками чаювали, сховавшись у тінь, місцеві можновладці, за-ходжалі ченці, крамарі, баришники... Більше вони, правда, тут пиячили, ніж чаювали, проте самовар для годиться шумів на кожному столі.
— По нашому звичаю п'ють горілку до чаю! — вигукував до перекупок посоловілий вусатий баришник, потрясаючи пляшкою над самоваром.
— Ти! Не горлай там,— розморено усмиряв його становий пристав, що, розстебнувши мундир, солідно чаював неподалік за окремим столом.
Пан пристав тут же чинив свій суд і розправу. Раз за разом стражники, вихопивши з ярмаркової гущі, підводили до нього то впійманих на гарячому кишенькових злодіїв, то безсоромних зальотних аферисток, то самовпевнених одеських пройдисвітів, які трималися перед приставом досить-таки вільно, майже по-панібратськи. Дивні, чудернацькі розмови відбувались між ними та паном приставом!
Вислухавши, як водиться, донесення стражника про суть провини того чи іншого шахрая, пристав зупиняв на винуватцеві свій важкий олов'яний погляд.
— Ну-с, ти,— починав пристав розпікати злочинця.— Попався вже... Наколобродив... Червоній тепер.
— Ні,— відповідав той спокійно.— Не можу червоніти, ваше благородіє... Сьогодні — синію.
— Ах ти, падлець, ще й не хочеш? Жартувати зі мною надумав? Червоній, говорю тобі!
— Пане пристав, рад би! Я для вас, самі знаєте... Завтра почервонію, а зараз дозвольте синіти...
Посперечавшись отак, помірявшись упертістю, вони несподівано швидко мирилися.
— Гаразд,— казав пристав, обливаючись потом.— Сицій, чорт з тобою... Але пам'ятай: завтра не почервонієш — в тюрмі згною.
І, втершись рушником, уже давав стражникам знак цього відпустити і підводити іншого.
— Чи вони подуріли? — півголосом питав оторопілий Данько свого приятеля.— По-якому то вони балакають? Нічого не второпаю!
Озирнувшись, Валерик тихо пояснив:
— Пан пристав вимагає з нього "червоненьку", тобто десятку, а той дає лише "синеньку" — п'ятірку...
Данько засміявся. "Оце суд!" — подумав він, потроху задкуючи звідси, бо, як йому здавалося, декотрі торговки — власниці самоварів — уже й на нього стали позиркувати з підозрою. Такі гладухи ще чого доброго можуть і його ні за що схопити, щоб потягти на розправу — синіти та червоніти!
Коротко порадившись, хлопці націлились тепер на карусель.
Барвиста, летюча, повна музики, вона давно вже привертала увагу Данька, вабила, кликали до себе хлопця здалеку. Ще б не привабити, ще б не полонити!.. Карусель була справжньою короною цього неосяжного розбурханого ярмарку. Височіла над людським морем, підвішена була наче до самого купола неба! В сяйві, в барвистому казковому вихорі мигтіли там люди, літаючи в повітрі на хвилях музики. Весь день летіли вони кудись, як горді й щасливі птиці, летіли стрімголов, залишаючись в той же час на місці.
Вперше в житті Данько мав змогу зазнати такої дорогої, рідкісної, неземної втіхи. Бачили б оце його криничанські ровесники, як він, вільний бурлака, нині гуляє в Каховці! Грає на рулетках, обідає "від пуза", величезна, у дзвіночках та китицях, карусель — така, що аж вітер від неї шумить! — до його послуг... Може сідати на коня чи верблюда, літати на ньому хоч до вечора, і ніхто його не зжене, ніхто на нього не нагримає, бо він уже сам собі пан!
Хлопці обрали собі пару баских високих коней з червоними гривами. Опинившись високо на карусельному коні перед натовпом, Данько на мить відчув, що він і босий, і нестрижений, і капловухий, і що крашені бузиновим соком штаненята на ньому куці, бо полотно позбігалося від дощів, і що домоткана сорочка повитлівала йому на плечиках, там, де пролягали поворозки від клунка. Звичайно, для такого урочистого випадку і вбрання личило б якесь інше, коштовне, незвичайне, як у запорожців абощо. Одначе ніхто на Данька та на його вигляд уваги не звертав, інші заробітчани, що товпилися тут, теж були не в шовках, та й сам він, зрештою, скоро забув про свою зовнішність. Бо музика вже грала, баский карусельний кінь уже летів, і Данько, забуваючи про всіх і все, в захваті пришпорив його кісточками своїх босих худючих ніг.
Дух перехопило Данькові від незнаного повного щастя... Мелькало перед очима рухливе море людських голів, зблискувало десь далеко внизу сяюче крило Дніпра, а назустріч полотняним перетлілим плечикам, з музикою і вітерцем, з ніжним чарівним шелестом, летіло небо святковими блакитними шовками.
VIII
Ночувати Данько потяг Валерика на берег, до своїх. Хіба там місця забракне? Хіба постелити нічого? Кручу в голови, Дніпро в ноги, а небом укриваються!