Мама доклала більше дров і залишила дверцята плити відчиненими.
Полум'я весело потріскувало. Родина Мумі-тролів притягнула дерев'яні скриньки і порозсідалася півколом біля плити. У комині інколи чулося завивання шторму, немов музика линула, похмура й самотня.
– Цікаво… – озвалася Мумі-мама, – що зараз відбувається надворі?
– Це я тобі можу сказати, – відразу відгукнувся Тато. – Острів вкладається до сну. Обіцяю, що острів вкладеться до сну і засне майже одночасно з нами…
Мумі-мама тихенько засміялася, а тоді сказала замислено:
– Знаєте, увесь час, що ми тут живемо, мене не покидає відчуття, ніби ми вибралися на чергову виправу на природу. Усе якось не так, як звично. Ніби неділя ніколи не закінчується… Цікаво, таке відчуття – це погано?
Усі розгублено чекали.
– Розумієте, не можна усе життя прожити на пікніку, – немов вагаючись, вела Мама далі. – Усе має свій кінець. Я боюся, Що якогось дня відчую, ніби знову настав понеділок, і не певна, чи це буде правильно…
Мумі-мама замовкла, невпевнено глянула на Тата.
– Звичайно, правильно… – вражено заперечив Тато. – Це ж чудово, коли кожного дня неділя. Саме цього нам завжди бракувало…
– Про що ви говорите? – запитала Маленька Мю.
Мумі-троль випростав ніжки, він увесь затерпнув, аж мурашки бігали по тілу. З думок йому не йшла Мара.
– Я вийду надвір, – сказав він.
Усі здивовано глянули на малого.
– Хочу трохи подихати свіжим повітрям, – додав він нетерпляче. – Не бажаю тут сидіти й займатися порожніми балачками. Розімну ліпше лапи…
– Але ж… – почав було Мумі-тато, однак Мама спинила його.
– Іди погуляй, синочку, – мовила вона.
– Що це на нього найшло? – запитав здивовано Тато, коли за Мумі-тролем зачинилися двері.
– Йому стерпнули ніжки, – пояснила Мама. – Він і сам до пуття не знає, що з ним відбувається. Ти весь час думаєш, що він іще маленький…
– Та він і є маленьким, – ще більше здивувався Тато. – Ясна річ, що він іще маленький…
Мама засміялася і поворушила дрова у плиті. Сидіти перед вогнем набагато приємніше, ніж при свічках.
Мара сиділа й чекала на піщаному пляжі. Мумі-троль вийшов до неї без ліхтаря, зупинився біля човна. Він нічим не міг їй зарадити.
Налякане серце острова глухо гупало в надрах землі. Ніч повнилася перемінами. Мумі-троль чув, як ворушаться камені та дерева, повзучи островом, чув їхній жалібний шепіт. їм він теж нічим не міг зарадити.
Раптом Мара заспівала. Вона завела радісну пісню, розгойдуючи своїми розхристаними спідницями, притупуючи на піску й усім своїм виглядом показуючи, як вона тішиться зустрічі з Мумі-тролем.
Мумі-троль аж ступив крок уперед, вражений поведінкою Мари. Мара зраділа його появі, в цьому не було жодних сумнівів. Її не цікавив штормовий ліхтар! Вона раділа, що Мумі-троль прийшов на зустріч з нею!
Мумі-троль ані не ворухнувся, доки танцювала Мара. Він дивився їй услід, коли вона, закінчивши танець, побрела геть вздовж берега. А коли Мара зникла з очей, Мумі-троль підійшов до того місця, де вона танцювала, й помацав лапкою пісок. Пісок був такий, як завжди, не скрижанів й не зіщулився від страху. Мумі-троль прислухався, але навколо панувала тиша, яку порушував тільки гуркіт прибою. Острів, здавалося, заснув, раптово поринув у глибокий сон.
Мумі-троль подався додому. Вдома усі вже повкладалися спати, у кухонній плиті жевріла грань. Малий заповз у своє ліжечко, згорнувся клубочком й налаштувався на солодкі сни.
– Що вона сказала? – раптом зашепотіла Маленька Мю.
– Вона зраділа, – прошепотів Мумі-троль у відповідь. – Навіть не помітила, що я без ліхтаря…
У день народження Рибака небо з самого ранку було таке ж чисте, як напередодні, а південно-західний вітер навіть не думав ущухати.
– Прокидайтеся! – гукнув Тато. – Усе знову налагодилося!
Мумі-мама висунула носа з-під ковдри.
– Я це знала!
– Нічого ти не знала! – гордо заперечив Мумі-та– то. – Острів заспокоївся, він більше не боїться! Кущі розійшлися по домівках, а дерева щодуху помчали за ними услід. То що скажеш тепер?
– Чудово! – відповіла Мама, сідаючи в ліжку. – Знаєш, було б дуже незручно святкувати день народження, якби дерева топталися по ногах… А уяви собі, скільки б сміття вона притягнула за собою… – замислившись на якусь мить, вона додала: – Цікаво, дерева повернуться на свої старі місця чи шукатимуть нових? Як тільки вони визначаться, я попідкладаю їм навколо коріння трохи водоростей.
– Які ж бо ви занудні! – обурилася Маленька Мю. Невимовно розчарована, вона дивилася через вікно надвір. – Знову почнеться звичне життя… А я ж була певна, що острів піде на дно моря або зірветься з припони й попливе або навіть полетить світ за очі! Ніколи нічого не трапляється по-справжньому…
Вона докірливо глянула на Мумі-троля, а той приязно засміявся їй у відповідь.
– Еге ж, – сміявся він, не кожному до снаги повернути додому цілий ліс!
– Твоя правда! – захоплено підтримав синочка Мумі-тато. – Не кожному таке під силу. А ще важливіше зуміти втримати усе це в таємниці!
– Усі, бачу, в чудовому гуморі! – буркнула Маленька Мю. – Ліпше би пильнували свою скриню з віскі!
Тато з сином кинулися до вікна. Скриня усе ще стояла на березі мису, однак сам мис добряче зсунувся у море.
– Кави нині не питиму, – заквапився Мумі-тато, натягаючи капелюха. – Мушу подивитися на рівень води…
– І пошукай, будь ласка, Рибака, – попросила Мумі-мама. – Треба запросити його заздалегідь…
– Так-так, пошукайте його неодмінно! – гукнула йому навздогін Маленька Мю. – Ану ж він зайнятий нині увечері…
Але Рибак зник. Можливо, заховався у ялиннику, принишк десь у хащах, поринувши у роздуми про свій день народження.
Мама вже спекла торт, і він красувався на столі з трьома свічками. Попід стелею висіли гірлянди, сплетені з китиць горобини та з ялівцю, а Маленька Мю принесла великий стрепехатий букет шипшини.
– Чого це ти притих? – запитала вона у Мумі-троля.
– А, так собі, думаю… – Мумі-троль викладав маленькі білі камінці навколо торта.
– Як тобі вдалося зігріти її? – зацікавлено запитала Маленька Мю. – Я була на березі тієї ночі, коли ти вже пішов… Пісок анітрохи не замерз!
– Звідки мені знати… – спаленів Мумі-троль. – Ти ж нікому про це не скажеш?