– Зовсім немає потреби забарикадовувати двері й не спати усю ніч, – наполягала Мумі-мама. – Напевно, вона знову наробила збитків у садку. Та вона не зла. Ти ж знаєш, хоч і страшна з вигляду, але не є небезпечною.
– Ясна річ, небезпечна! – вигукнув Тато. – Навіть ти її боїшся! Ти страшенно налякалася… але можеш не боятися, доки я поряд…
– Любий, – заперечила Мама. – Мари бояться, бо вона неймовірно холодна. І ще тому, що вона зовсім нікого не любить. Однак Мара нікому не заподіяла зла. А тепер, я гадаю, час спати…
– Чудово! – погодився Тато, відставляючи у куток кочергу. – Чудово! Якщо вона анітрішечки не зла, то й захисту ніхто не потребує! Прекрасно!
Тато вискочив на ґанок, скинувши мимохідь зі столу сир та ковбасу, і рвонув у самотину темряви.
– Ого! – з повагою в голосі озвалася Маленька Мю. – Він сердиться! Випускає із себе злість. Вартуватиме мох до світанку!
Мама промовчала. Вона дріботіла туди-сюди по кімнаті, звично лаштуючись до сну, понишпорила у своїй торбинці, скрутила гніт лампи. Однак тиша була оманлива. Зрештою заходилася розсіяно стирати пил з Татової моделі маяка, що стояла на полиці у кутку комода.
– Мамо! – покликав Мумі-троль.
Але Мама не чула. Вона підійшла до великої карти на стіні, де була зображена Мумі-Долина, морське узбережжя та навколишні острови, видряпалась на стілець, сягнувши носом морських просторів, й увіткнулася просто в маленьку цятку посеред білої порожнечі.
– Ось він, – пробурмотіла Мама Мумі-троля. – Там ми будемо жити у добрі та злагоді й разом переборювати труднощі…
– Що ти таке кажеш? – скрикнув Мумі-троль.
– Там ми будемо жити, – повторила Мама. – Це Татів острів. Тато потурбується про нас. Ми переселимося туди, почнемо все спочатку і проживемо там усе наше життя…
– А я завжди вважала, що то муха набекала… – бовкнула Маленька Мю.
Мама злізла зі стільця.
– Іноді потрібен час, – мовила вона. – Дуже багато часу, щоб збагнути…
І з тими словами Мумі-мама вийшла у садок.
– Нічого не говоритиму про татів та мамів, – сказала, розтягуючи слова, Маленька Мю. – Бо тоді ти відразу заперечиш, що мами і тати ніколи не роблять дурниць. Вони бавляться у якісь свої ігри, та хай я навіть багна об'їмся – мені не зрозуміти, у які саме.
– А тобі й не треба розуміти! – запально вигукнув Мумі-троль. – Вони, напевно, й самі знають, чому не схожі на інших. А дехто поводиться зверхньо тільки тому, що його прийняли в родину!
– Твоя правда! – не змовчала Маленька Мю. – Я завжди зверхня!
Мумі-троль не зводив погляду з самотньої цяточки далеко у морі, думаючи: "Там хоче жити Тато. Туди він прагне. Тато з Мамою не жартують. Це серйозна гра".
Раптом Мумі-тролеві здалося, що пустельне море навколо острова взялося білими баранцями, завирувало. Острів став зеленим з рудими горами, найтаємничішим пустельним островом з-поміж усіх, які йому доводилося бачити в книжках з барвистими малюнками. Острів у теплому океані, біля берегів якого гинуть кораблі… Мумі-тролеві враз перехопило горло, він прошепотів:
– Мю! Це ж фантастично!
– Звичайно! Усе на світі фантастичне! – відповіла Мю. – Більше чи менше… Та найфантастичніше було би, якби ми з галасом та ґвалтом та з усім своїм мотлохом прибули на той острів, а він би насправді виявився мушиною бекою…
Годинник показував заледве пів на шосту ранку, коли Мумі-троль пройшов садком слідами Мари. Земля відтанула, та усе ще можна було побачити, де вона сиділа, – трава на тих місцях стала бурою. Мумі-троль знав: якщо Мара посидить понад годину на одному місці, там уже нічого не ростиме, земля помре від страху. У їхньому садку було багато таких плям, та найприкріше, що одна з них виднілася посеред рабатки з тюльпанами.
Широка стежка з сухого листя вела просто до ґанку. Там вона теж посиділа. Мара сиділа перед самісіньким кружалом світла, дивлячись на лампу. А потім не витримала, підійшла надто близько, і все згасло. Завжди одне і те ж. Усе, чого б вона не торкалася, гасло.
Мумі-троль уявив себе на місці Мари. Скоцюрбившись, він поволі повзав купами зів'ялого листя, потім завмер, розпускаючи навколо себе клуби імли, зітхнув і тужно задивився на вікно. Він був найсамотнішою істотою на усій Землі.
Однак без лампи гра видавалася непереконливою. Натомість у голові Мумі-троля запурхали крихітні веселі думки-думенята про острови у морі та великі зміни. Він забув про Мару, балансуючи поміж довгих ранкових тіней. Треба було втриматися на освітлених сонцем смужках землі, бо все інше – бездонне море. Неминуча загибель, якщо не вмієш плавати!
Хтось насвистував у дровітні. Мумі-троль зазирнув досередини. Ранішнє сонце вигравало золотом на свіжій стружці під вікном, пахло лляною олією та живицею. Тато саме вставляв маленькі дубові дверцята у стіну іграшкового маяка.
– Поглянь на ці залізні скоби, – мовив він. – їх вбито у скелю, ними можна видряпатися на маяк. Треба бути обережним у негоду. Бачиш, човен летить на гребені хвилі до скелястого берега, перестрибує її, міцно чіпляється, здіймається вгору, знову відштовхується… А коли накотиться наступна хвиля, він уже в безпеці. Потім йдеш, опираючись натискові вітру… бачиш, ось тут… вдовж поруччя… відчиняєш двері… вони важкі… Ось так. Двері знову зачиняються за тобою, і ти вже всередині маяка. Море чути крізь товсті мури ніби звіддалік. Воно гуркоче поза стінами навколо маяка, а за човном вже й слід пропав…
– Ми теж там, всередині? – поцікавився Мумі-троль.
– Звичайно, – потвердив Тато. – Ви ось тут нагорі, у вежі. Бачиш, кожне віконце має справжні скляні шибки. Вежу увінчує власне маяк. Він блимає з рівними інтервалами то червоним, то зеленим, то білим оком усю ніч, вказуючи шлях кораблям.
– А світло теж буде справжнім? – допитувався Мумі-троль. – Можна прилаштувати батарейки й придумати так, щоб він блимав.
– Це, мабуть, можна зробити, – сказав Тато, вирізуючи крихітну сходинку перед дверима маяка. – Але зараз я не маю часу. Зрештою, це лише забавка, своєрідне вправляння, розумієш?
Тато збентежено засміявся та заходився шукати щось у скриньці з інструментами.
– Чудово! – зрадів Мумі-троль. – А зараз бувай!
– Бувай, синку!