Дроґо мусив тримати всі ці думки в таємниці. Боягуз Сімеоні більше не хотів про них чути, інші офіцери взяли б його на кпини, начальство засудило б подібні фантазії. Поступово віра почала танути, а нетерпіння зростати, коли він чув, як цокання годинника дедалі частішало. В окремі дні йому просто не хотілося дивитись на північ.
Нарешті одного вечора — скільки часу довелося чекати! — в лінзах бінокля затріпотів маленький вогник, який начебто ледве жеврів, а насправді, зважаючи на велику відстань, був потужним джерелом світла.
Це сталося сьомого липня. Ще багато років по тому Дроґо пригадуватиме надзвичайну радість, яка наповнила його душу, прагнення бігти й кричати, аби всі дізналися про цю подію, і мужнє рішення не казати нікому нічого через марновірний страх, що вогник згасне.
Щовечора Дроґо з надією сходив на мури. Кожного разу вогник здавався ще ближчим, ще більшим. Іноді це було тільки обманом зору, породженим силою мрій, частіше неспростовною реальністю, бо якось один із вартових побачив той вогник неозброєним оком.
Тепер і вдень, як і рік тому, на білястому тлі пустелі можна було розгледіти рух маленьких чорних крапочок. Тільки на цей раз доводилося спостерігати за ними в слабенький бінокль, а тому чужоземці, напевно, були куди ближче, ніж колись.
У вересні світло уявного будівництва чітко видніло вночі, приступне людському зорові. Серед військових знов почались балачки про північну рівнину, про супротивника, про дивний рух і вогні. У мурах Фортеці оживали старі сподівання.
XXV
За кілометр од Фортеці, на гребені валу, що перетинає північну рівнину, хтось поставив стовпа. Звідтіля до скелястої тверджі Нового редуту пустеля гладка, мов стіл, і це дозволяє вільно підвозити гармати. Стовп на гребені валу, наочний знак людської діяльності, його добре видно з Фортеці навіть неозброєним оком.
Саме туди дотягли чужоземці свою дорогу. Велику працю нарешті завершено, та якою ціною! Лейтенант Сімеоні у своїх розрахунках казав про шість місяців, але їх виявилося замало. Будівельникам не вистачило ні шести, ні восьми, ні десяти місяців. Знадобились п'ятнадцять років, п'ятнадцять довгих років, які пролетіли, мов сон. Однак дорога готова, й загони ворога можуть примчати нею з півночі баским чвалом.
Коли ж роззирнутись довкола, здається, що нічого не змінилося. Гори такі, як раніше, мури Фортеці в тих самих плямах. Знайоме небо, здавна знайома Татарська пустеля, крім чорного стовпа на гребені валу та стрічки дороги, що мерехтить у променях сонця.
П'ятнадцять років у житті гір це просто дрібниця, для бастіонів Фортеці теж невеликий шмат часу. А для людей вони стали тривалим і важким довголіттям, хоч не мудра річ зрозуміти, чому промайнули так швидко. Люди майже ті самі, їхні буденні звички теж, зміни варти, вечірні розмови офіцерів такі ж, як і колись.
Проте зблизька можна помітити на обличчях згубні сліди часу. До того ж залога скоротилася вдвічі, окремі ділянки мурів не мають охорони, вирішено кинути Новий редут — так ставиться тепер вище начальство до Фортеці Бастіані.
Справді, спорудження дороги на північній рівнині Генеральним штабом не було сприйнято всерйоз. Дехто каже, що це одна з багатьох похибок військового керівництва, інші стверджують, що до столиці надходять неправдиві відомості, а взагалі-бо дорога не має стратегічного значення.
Життя у Фортеці стало вкрай нудотним і замкненим. Майор Монті, підполковники Ніколозі та Матті вийшли на пенсію. Командування залогою очолив підполковник Ортіц, а всіх інших, крізь кравця Просдочімо, що лишився сержантом, теж підвищено в званнях.
Чудової вересневої днини Дроґо, тепер капітан Дроґо, вкотре їхав на коні крутою дорогою, яка вела до Фортеці Бастіані. Він одержав місячну відпустку, але через двадцять днів вирішив повернутися назад. Місто видалось йому зовсім чужим, давні друзі зробили кар'єру, обійняли високі посади і зневажливо віталися з ним, наче з якимсь невдатним офіцериком. Навіть рідна домівка, що її Дроґо все життя так щиро любив, наповнила його душу невимовним сумом. Назавжди залишилась порожньою мамина кімната, один із братів одружився і мешкає в іншому місті, другий весь час подорожує, дім стоїть пусткою і, здавалося, навіть сонячне світло не пробивається крізь шибки.
Отож Дроґо знову під'їжджає до Фортеці, де прослужив уже двадцять літ. Однак він не вважає, що особливо змінився, — час пролетів вельми швидко і душа не встигла постаріти. А тому ще живе ілюзією, ніби все найголовніше попереду.
Стомлений кінь пішов повільною ступою. Дроґо їхав, занурений у думки, коли раптом хтось його гукнув.
— Пане капітане! — почулося з іншого боку долини.
Дроґо глянув туди й побачив молодого офіцера на коні. Він не впізнав його, але, насилу розгледівши лейтенантські відзнаки, подумав, що це офіцер із Фортеці, який теж повертається з відпустки.
— У чому річ? — голосно запитав Джованні, зупиняючись і віддаючи честь лейтенантові, який перший узяв під козирок. Відповіді на запитання не було.
— У чому річ? — гучніше повторив Дроґо незадоволеним голосом.
Лейтенант склав долоні рупором і крикнув на повний голос:
— Ні в чому. Хотів лише привітати вас.
Відповідь здалася Джованні нешанобливою, радше схожою на дурний жарт. Іще півгодини кінського бігу й попереду, біля мосту, дві дороги з'єднаються.
— Хто ви? — знову гукнув Дроґо.
— Лейтенант Моро!
Моро? Мабуть, він погано розчув. У Фортеці не було офіцера на таке прізвище. А може, це новачок, який іде служити?
Його раптом уразив, хворобливо зачепивши душу, спогад про далекий день, коли він уперше прямував до Фортеці, зустріч у цьому місці з капітаном Ортіцом, безглузду розмову між ними з протилежних боків долини.
Все так само, як і того дня, подумав він, лише з тією різницею, що цього разу ролі помінялися: тепер він, старий капітан, у бозна-який раз їде до Фортеці Бастіані, а молодим лейтенантом є Моро, не знайома йому особа. Дроґо зрозумів, що за цей проміжок часу його покоління вичерпало себе, а він перейшов фатальну межу і попав до числа стариків, одним із яких давним-давно йому видавався Ортіц.
Подолавши поріг сорокаріччя, не зробивши в житті нічого значного, безродинний і самотній на світі, Джованні Дроґо в розпуці позирав навкруги й болісно переживав крах сподівань.