Тримайся, Дроґо, це твоя остання карта, йди назустріч смерті як солдат, і хай твоє невдале життя матиме гідний кінець. Помстися хоча б над долею — ніхто не проголосить тебе героєм, не співатиме тобі хвалу, але саме тому це варто зробити. Рішуче ступи твердою ногою в царство тіней, стрункий, мов на параді, й навіть посміхнись, коли зможеш.
Так Джованні казав сам собі, наче молитву, відчуваючи, як стискається навкруг нього вузьке коло життя. Із темного джерела згаслих почуттів, розбитих мрій, гірких принижень раптом виникла сила, на яку він ніколи не сподівався. З величезною радістю Джованні відчув, що він зовсім спокійний, навіть рішуче готовий розпочати двобій.
Кріпися, Дроґо! Він вклав усю свою снагу у відчайдушний порив, наче йшов сам-один проти цілої армії. І вмить зникли давні страхи, розвіялись кошмари, смерть втратила своє відворотне обличчя, ставши звичайним єством, створінням природи. Майор Джованні Дроґо, виснажений хворобою й роками, пішов на величезний чорний мур і побачив, що в ньому відчиняється брама, даючи шлях світлу.
Жалюгідними видались йому тепер дні та ночі на терасах Фортеці, гарячкове стеження за вогнями в північній пустелі, ниці думки про кар'єру, довгі роки даремних чекань. Тепер уже не варто було заздрити Ангустіні. Так, Ангустіна помер на вершині гори в розпалі сніжної бурі, пішов із життя незвично і гарно. Але чи не буде мужнішою його власна смерть на вигнанні, в лабетах хвороби, серед чужих людей?
Турбував лише вигляд, з яким він мусить покинути землю, — худюче тіло, випнуті ребра, бліда і зів'яла шкіра. Ангустіна помер у розквіті літ, розмірковував Дроґо, тому назавжди залишився для всіх струнким юнаком зі шляхетним обличчям. І в цьому його перевага. Але якщо раптом, ступивши за чорний поріг, і він, Дроґо, стане таким, як колись, не вродливим (він не був ним ніколи), а хоча б молодим. От чудово було б, радів він цим дитячим мріям і почувався на диво вільним і щасливим.
Та раптом подумав: а якщо це обман? Якщо його сміливість є лише тимчасовим сп'янінням? Якщо на нього магічно вплинули чарівний вечір, духмяне повітря, пісні під гітару й за кілька хвилин він знову стане таким, яким був — немічним і старим?
Ні, Дроґо, не думай про це. Не слід гризти себе, час катувань минув, найголовніше вже сталося. Навіть якщо тебе знову охопить біль, змовкне музика і замість чарівного вечора наринуть болотні тумани, підсумок буде той самий. Найголовніше сталось, і цього вже ніхто не відніме.
Незабаром з'явиться місяць. Чи встигне Дроґо побачити його, чи піде раніше? Рипнули двері. Може, це протяг, звичайний рух вітру в цю неспокійну весняну ніч. А може, це нечутними кроками ввійшла ВОНА й наближається до фотеля. Зібравшись на силі, Джованні ледь випинає груди, поправляє комірець мундира, кидає погляд у вікно, миттєвий погляд на сяючі зорі. Й усміхається в темряві невідомо кому.
ВСЕСВІТ. — 2006. — № 7-8.
ПЕДАН Юрій, переклад з італійської, 2006.