На краю кам'янистого плато Дроґо без тіні вагання підострожує коня і, не обернувшись, прямує у бік міжгір'я. Він насвистує пісеньку з показною безжурністю, хоча це й нелегко.
XVIII
Двері були відчинені, й на Дроґо зразу повіяло давнім запахом домівки, знайомим з тих пір, як він дитиною повертався до міста після літнього перебування на дачі. Це був милий родинний запах, однак тепер, по довгій розлуці, він викликав спогади про колишні життєві незлагоди. Справді, він нагадував не лише про давні часи і далеке дитинство, а й про щільно зашторені вікна, нудоту підручників, хвороби, чвари, мишей.
— Ох, паничу! — радісно скрикнула добра Джованна, виходячи на поріг. Слідом прибігла мама. Дякувати Богові, вона не дуже змінилась.
Сидячи у вітальні й намагаючись відповісти на численні запитання, він відчував, як радість зустрічі поволі згасає. Дім видавався порожнім — один із братів працював за кордоном, другий тинявся невідомо де, третій жив у селі. Залишилась тільки мама, та й та невдовзі збирається йти до церкви, де на неї чекатиме подруга.
Його кімната виглядала так само, як і в день від'їзду — ніхто не торкнувся жодної книжки — і все ж стала чужою. Сівши у фотель, Джованні чув гуркіт машин на вулиці, безугавне балакання, що долинало з кухні. Самота, самота! Мама молилася в церкві, брати були десь далеко, світ жив своїм життям, не цікавлячись лейтенантом Дроґо. Він одчинив вікно, побачив сірі будинки, дахи, а над ними похмуре небо. Розшукав у шухляді старі шкільні зошити, щоденник, який вів роками, листи й здивувався, що колись описував такі дрібні події. Сів за рояль, узяв кілька акордів і опустив кришку. Що далі?
Він кружляв мов чужинець у пошуках давніх друзів. Дізнався, що чимало з них займаються торгівлею, підприємництвом, політикою. Вони розмовляли з ним про свої важливі справи, заводи, залізниці, лікарні. Хтось заручився, хтось уже був одружений, всі пішли різними шляхами й за чотири роки збайдужіли до нього. Хоч як він старався, не міг відродити колишніх розмов, дотепів, жартів. До пізньої ночі вештався поза домом, шукаючи розваг. Виходив у місто в полоні юнацьких мрій про кохання і щоразу повертався зневірений. Почав ненавидіти темні, безлюдні вулиці, якими верстав зворотну путь додому.
Одного дня у місті відбувся великий бал, і Дроґо, завітавши туди зі старим шкільним другом Франческо Вескові, почував себе в доброму гуморі. Хоча настала весна, ночі були ще довгими, й на нього чекала низка пригод і приємних розваг. Він одразу ж почав залицятися до дівчини в бузковій сукні. Ще не вибило північ, і все складалося так, що до ранку їхнє знайомство переросте у кохання. Але тут хазяїн палацу надумав показати йому свої володіння — водив лабіринтами коридорів і сходів, затримав у бібліотеці, розвивав стратегічні проблеми, пригадував армійські анекдоти, а час минав, стрілки годинника шалено крутились, і коли Дроґо, мріючи потанцювати, зміг нарешті звільнитися, зала виявилась напівпорожньою, а дівчина в бузковому зникла, мабуть, пішла додому.
Ну, то Дроґо реготав без причини, перехиляючи чарку за чаркою, але навіть вино його не звеселяло. Гра музикантів сповільнилася, а згодом і зовсім завмерла, вже ніхто не танцював. Пригнічений Дроґо опинився в садку під деревами. У вухах бриніли відлуння вальсу — останній спогад про невдале свято. Нічне небо світлішало, згасли зорі, а Дроґо все ще стояв серед чорних садових тіней, чекаючи дня й позираючи, як від палацу від'їжджають одна по одній розкішні карети. Над його головою передвістям погожої днини пролунала дзвінка пташина трель. У цю мить, подумав він, перші промені сонця вже осяяли бастіони Фортеці та змерзлих вартівників. Його вуха даремно очікували звичного сигналу сурми.
Дроґо перетнув іще сонне місто і, навмисно грюкнувши, відчинив двері свого будинку. В кімнатах крізь щілини віконниць соталося бліде світло.
— Доброго ранку, мамо! — гукнув він, ідучи коридором, й ніби знову почув рідний голос, такий самий, як і в далекі дні, коли серед ночі повертався додому. Раніше звук його кроків доходив до неї вві сні, мов незмінний пароль. Усі інші нічні звуки, навіть дуже гучні, не могли її збудити. Ні машини на вулиці, ні плач дитини, ні гавкіт собак, ні стукотіння віконниць, ні дощ, ні рипіння шафи. Лише його тихі кроки підіймали матір з ліжка, бо він був її син.
Але на цей раз такого не сталось. Ніхто не відповів йому, крім далекого громохкого ваговоза. Яке безглуздя, подумав він, смішна випадковість. Однак, лягаючи спати, відчув у душі гіркий осадок від думки про те, що материнська любов померхла, наче між ними двома час і відстань проклали незриму смугу відчуження.
XIX
Якось Дроґо пішов навідати Марію, сестру його друга Франческо Вескові. У їхній садибі був садок, і зараз, у розквіті весни, дерева викидали молоді листочки, на гілках співали птахи.
Марія вийшла назустріч, радісно усміхаючись. Знала, що Джованні приїхав, і тому вдягла вузьку в талії блакитну сукню, схожу на ту, яка колись була йому до вподоби.
Дроґо гадав, що глибоко схвилюється, відчує посилене серцебиття. Коли ж підійшов ближче, побачив її усмішку й почув голос: "О, нарешті, Джованні!", такий відмінний від голосу, що його пам'ятав, зрозумів, скільки часу минуло.
Він був такий самий, як і колись, може, змужніліший і засмагліший під гірським сонцем. Марія теж не змінилась, але в їхніх стосунках виникло щось нове.
Вони зайшли в дім, бо надворі панувала спека. У просторій вітальні був приємний півморок, на килимі грав промінь сонця, цокав годинник.
Сіли навскоси на канапі, щоб краще бачити одне одного. Дроґо дивився їй в очі, не знаходячи слів, а вона кидала погляди то на нього, то на меблі, то на перстень з бірюзою.
— Франческо скоро повернеться, — весело сказала Марія. — А ти поки що посидь зі мною. Тобі, мабуть, є що розповісти.
— Нічого особливого, — відповів Дроґо. — Все таке ж саме... те ж саме.
— Чому ти на мене так дивишся? — спитала вона. — Хіба я дуже змінилась?
Ні, Дроґо так не вважав, навіть був приємно здивований, що дівчина лишилась такою ж, як і чотири роки тому. Однак у глибині душі відчував розчарування і холод. Не міг повернути ту щирість, з якою вони колись спілкувалися, мов брат і сестра. Чому вона тримає себе насторожено і розмовляє підкреслено люб'язно? Він мав би смикнути її за руку й сказати: "Чи ти збожеволіла? Нащо вдавати з себе поважну синьйору?" І холод миттю розвіється.