Татарська пустеля

Сторінка 16 з 43

Діно Будзаті

Проте життя Дроґо немов зупинилося. Один і той самий день з його буденними справами повторювався сотні разів, не змінюючись ані на йоту. Річка часу текла повз Фортецю, руйнувала мури і сходи, зносячи уламки, рвала залізні ланцюги, але не торкалася Дроґо, не могла затягти його у свій нестримний потік.

Ця ніч теж була б схожа на інші, якби Дроґо не побачив сон. Він знову повернувся в дитинство й сидів у темряві на підвіконні. Перед ним, за широким дворищем, стояв озорений місяцем розкішний палац. Увага Дроґо-дитини була прикута до високого вузького вікна, увінчаного мармуровим карнизом. Місячне світло лилось крізь шибки й падало на вкритий обрусом стіл, де стояли ваза і статуетки зі слонової кості. Ці нечисленні речі підказували уяві, що там, у потемках, десь є одна з багатьох наповнених скарбами кімнат, а палац спить глибоким сном, притаманним оселям заможних і щасливих людей. "Яка радість, — думав Дроґо, — жити тут, ходити цими залами, відкриваючи для себе нові й нові багатства".

Між вікном, з якого він дивився, і розкішним палацом було якихось двадцять метрів. Тим часом у цьому просторі почали ширяти схожі на фей тендітні істоти, за якими тягнулися лискучі серпанкові шлейфи.

Поява вві сні подібних створінь, ніколи не бачених ним у реальному світі, не здивувала Джованні. Вони повільно кружляли в повітрі, час від часу торкаючись крилами вузького палацового вікна.

За своєю природою ие були типові нічні мешканці подібних споруд, але те, що вони оминали увагою Джованні, навіть не наблизились до його оселі, неабияк засмутило хлопця. Виходить, феї теж зневажають бідних дітей і тягнуться до багатіїв, які байдужно сплять під шовковими балдахінами?

— Гей... гей! — два чи три рази несміливо покликав Дроґо, аби привернути увагу примар, добре розуміючи, що все це даремно. Ніхто з них, здається, його не почув, ніхто ні на мить не підлетів до його підвіконня.

Та ось одна з цих істот ухопилась за край чужого вікна й почала стукати в шибку, наче когось викликаючи.

За хвильку у вікні палацу з'явилась тендітна дитяча постать, і Дроґо впізнав Ангустіну, теж маленького хлопчика. Одягнений в оксамитовий костюмчик з мереживним комірцем, той мав мертвотно-бліде обличчя й не виглядав задоволеним цією нічною зустріччю.

Дроґо подумав, що приятель хоча б із ґречності запросить його погратися з дивними істотами. Однак цього не сталось. Ангустіна ніби не помічав друга, і навіть коли той загукав: "Ангустіно! Ангустіно!", не кинув погляд у його бік.

Замість цього він стомленим рухом одчинив вікно, схилився над примарою, наче був із нею у товариських стосунках, і щось хотів сказати. Та зробила вказівний жест і, глянувши в тому напрямку, Дроґо побачив у повітрі рій нових загадкових істот, що наближалися, несучи з собою паланкін. Ангустіна з притаманним йому виразом обличчя, де відбивалися зверхність і нудьга, позирав на паланкін, який, очевидно, призначався для нього.

Заздрість ятрила серце Джованні. Чому все Ангустіні, а йому нічогісінько? Він глянув на інші вікна, гадаючи, чи немає когось, хто б підтримав його, але нікого не побачив.

Нарешті паланкін зупинився біля вікна, примари одним стрибком опинились на лутці й почали підступати до Ангустіни, повні жадібної, майже злостивої цікавості. Паланкін колисався в повітрі, ніби підвішений на прозорих нитках.

Раптом Дроґо позбувся недавньої заздрості, бо почав розуміти, що мало трапитись. Ангустіна стояв на лутці, втупивши погляд у паланкін. Так, цієї ночі до нього прилетіли посланці віщунок, але з якою метою? Мабуть, їхній паланкін призначений для далекої дороги й не повернеться назад ні на світанку, ні днем, ні наступної ночі — ніколи. Зали палацу даремно чекатимуть на свого маленького панича, жіночі руки обережно зачинять вікно, з якого він утік, позапинають усі інші вікна, щоб виливати у темряві сльози та розпач.

Примари, які ще хвилину тому були такі лагідні, з'явилися тут не для того, щоб гратися під місячним світлом, немов безвинні створіння. Ці істоти прибули сюди прямо із пекла.

Інші діти почали б плакати, кликати матір, однак Ангустіна не відчував страху й мирно балакав з примарами, мабуть, щось з'ясовував з ними. Скупчившись навколо вікна, схожі на збиту піну, ті насідали на хлопчика, а він кивав головою, ніби кажучи: добре, добре, все гаразд. Відтак дух, напевно, ватажок, що першим підлетів до вікна, зробив короткий владний жест. Ангустіна, як завжди, сумний, зіскочив з лутки (тепер він здавався легким, мов пір'ячко), сів у паланкін і склав ноги. Зграя примар затріпотіла крилами, і зачарований кортеж вирушив у дорогу.

Знімаючись у небо, він зробив півколо між будинками і полетів у бік місяця. Під час цього маневру паланкін проплив за кілька метрів од вікна Дроґо, який, здіймаючи руки, гукав: "Ангустіно! Ангустіно!"

Нарешті друг повернув голову вбік Джованні. На його обличчі заграла змовницька посмішка, наче він і Дроґо знали чимало такого, про що не знав ніхто. Це була остання можливість довести, що він, Ангустіна, ні від кого не потребує ні жалості, ні співчуття.

Тоді відірвав очі від Дроґо й полетів, навіть не кинувши останнього погляду на свій палац, на інші будинки, на місто, в якому зростав. Кортеж підіймався все вище і вище, стаючи невиразною смугою, потім клаптем туману, потім — нічим.

Вікно залишилось відчиненим, місячні промені, як і раніше, лягали на стіл, вазу, статуетки зі слонової кості, все ще занурені в сон. Десь в іншій залі серед запалених свічок, мабуть, лежало маленьке мертве тіло хлопчика, схожого обличчям на Ангустіну. Він був у оксамитовому вбранні, з великим мережаним коміром, а на його блідих вустах застигла сумна усмішка.

XII

Наступного дня Джованні Дроґо очолив варту на Новому редуті. Віддалена од Фортеці майже годиною ходьби, ця невелика споруда стояла на верхів'ї скелястого пригору, що панував над Татарською пустелею. Головна сторожова застава, ізольована від інших будов, вона мала першою бити на сполох при будь-якій небезпеці.

Під вечір Дроґо вийшов із Фортеці на чолі загону із сімдесяти вояків — саме стільки людей було потрібно для десяти постів. Він уперше прямував на інший бік перевалу, по суті, за межі кордону.