Він сказав це у притаманному йому жартівливому тоні, але всі зрозуміли, що це не жарт.
Ангустіна теж відбув тут два роки, однак не збирався залишати службу. Блідий і сумний, він, як завжди, сидів із байдужим обличчям, наче ніщо навколо його не обходило.
— Ангустіно! — повторив, майже крикнув Лагоріо, вже напідпитку. — Якщо ти теж їдеш, я почекаю на тебе. Я ладен чекати три дні.
Лейтенант Ангустіна нічого не відповів, тільки вимушено посміхнувся. Його збляклий від сонця голубий мундир вирізнявся між інших недбалою елегантністю.
— Скажіть йому самі, — звернувся до друзів Лагоріо і поклав руку на плече Ангустіни. — Було б добре, якби він поїхав звідси.
— Мені було б добре? — наче зацікавившись, спитав Ангустіна.
— У місті ти почувався б краще. До речі, всі так вважають.
— Я чудово себе почуваю, — сухо відказав Ангустіна. — І не потребую лікування.
— Я не казав, що тобі треба лікуватися, а що ти почуватимешся краще.
Лагоріо на мить замовк, і всі знову почули шум дощу. Ангустіна погладжував вусики з нудьгуючим виразом.
— Подумай хоча б про маму, — наполягав Лагоріо. — Уяви, що твоя мама...
— Моя мама з цим давно примирилася, — не без гордості відказав Ангустіна.
Лагоріо перемінив тему.
— Скажи, Ангустіно, чи не спадає тобі на думку, що післязавтра ти міг би зустрітися з Клаудіною? Вона не бачила тебе два роки...
— Клаудіною? — мляво повторив той. — Якою Клаудіною? Не пам'ятаю.
— От так-так! З тобою сьогодні просто не можна балакати. Невже це таємниця? Вас щодня бачили разом.
— А! — дещо приязнішим тоном мовив Ангустіна. — Тепер пригадую. Так, Клаудіна. Вона, либонь, давно мене забула.
— Облиш, облиш, друже, не вдавай скромника! Всім відомо, що жінки до тебе липнуть, — втрутився Гротта.
Ангустіна мовчки глянув на нього, вражений вульгарністю вислову. Запала тиша. На темному подвір'ї крокували під осіннім дощем вартові. Вода струменіла з дахів, заливала тераси, булькотіла в ринвах. Дроґо вирішив порушити мовчанку:
— Скажи, Лагоріо, коли ти завтра їдеш?
— Приблизно о десятій. Хотів би раніше, але треба попрощатися з полковником.
— Полковник встає о п'ятій і довго тебе не затримає.
— Але ж я, — засміявся Лагоріо, — не прокинусь о п'ятій. Хоча б останнього ранку треба як слід відпочити. За мною ж ніхто не женеться
— Тобто післязавтра ти вже приїдеш додому, — заздро сказав Морель.
— Їй-бо, мені видається, що це неможливо, — мовив Лагоріо.
— Що неможливо?
— Прибути до міста через два дні... й назавше.
Ангустіна сидів блідий, втупивши зір у темний кут зали, і вже не погладжував вусики. Скрізь відчувалось дихання ночі, коли страхи залишають плісняві стіни, печаль світлішає, душа погордливо тріпоче крилами над поснулим людством. Скляні очі полковників з великих портретів віщували героїчні події. А за вікнами так само періщив дощ.
— Уявляєш? — звернувся Лагоріо до Ангустіни. Післязавтра о цій порі я, мабуть, вже буду в Консальві. Світське товариство, чарівні жінки.
— Все чого душа твоя бажає, — презирливо кинув Ангустіна.
— Або ще краще, — не вгавав Лагоріо, прагнучи спокусити друга. — Піду до Тронів, твоїх дядьків. Вони приємні люди і, як сказав би Джакомо, "живуть із школи".
— Цього теж бажає твоя душа, — мовив Ангустіна.
— Що не кажи, — напосідав Лагоріо, — а післязавтра я розважати мусь, ти ж нестимеш службу. Я гулятиму містом, до тебе ж з'явиться з перевіркою капітан. "Вартовий Мартіні захворів. Всі інші наявні". О другій ночі тебе розбудить сержант. "Пане лейтенанте, час обійти пости". О другій ночі, можу заприсягтися! А я оцій порі скоріш за все раюватиму в ліжку з Розарією...
Це були дурні, хоча й недошкульні кпини Лагоріо, до яких усі вже давно позвикали. Слухаючи його, кожен уявляв далеке місто з великими палацами, церквами, шпилями, що прагнуть до небесної блакиті, алеями понад річкою, що створюють романтичний настрій.
Мабуть, о цій годині там здіймається прозорий туман, а ліхтарі розточують легке жовтаве світло; самотні пари ховаються в темних завулках; чути крики візників перед залитим вогнями фасадом Опери, звуки скрипок, сміх, жіночі голоси біля порталів розкішних вілл; квадрати освітлених вікон величезних будинків над лабіринтом дахів. Чарівне місто юнацьких мрій і ще незвіданих пригод.
Друзі кидали скоса погляди на позначене важкою втомою обличчя Ангустіни. Кожен розумів — вони зібралися цього вечора не відзначити від'їзд Лагоріо, а вітати Ангустіну, бо незабаром тут зостанеться тільки він. Після Лагоріо дійде черга до інших, і один по одному всі поїдуть звідси: Гротта, Морель, а ще раніше Дроґо, якому треба відслужити лише чотири місяці. Ангустіна ж не кине Фортецю. Друзі не розуміли чому, але були переконані в цьому, здогадуючись, що він і цього разу залишається вірним своїм амбітним нахилам, не заздрили його долі. Його наче було зурочено.
Чому ж Ангустіна, цей сноб, ще й посміхається? Чом, пришелепуватий, замість витріщатися в темряву, не біжить пакувати речі, не готується вирушати додому? Про що він думає? Яка таємна пиха затримує його у Фортеці? Поглянь на нього, Лагоріо, адже ти його друг, придивися уважно, поки маєш змогу, хай це обличчя закарбується в твоїй пам'яті таким, яким воно є цього вечора — гострий ніс, безвиразний погляд очей, хитрувата посмішка! Може, колись ти збагнеш, чому він не подався слідом за тобою, відкриєш те, що ховалося за його впертим чолом.
Лагоріо поїхав наступного ранку. Ординарець з двома кіньми чекав на нього біля брами Фортеці. Хмарилось, але дощу не було.
Лейтенант мав задоволений вигляд. Він вийшов зі своєї кімнати, навіть не озирнувшись напослідку, і так само надворі не кинув погляд назад, аби востаннє глянути на Фортецю. Навколо височіли сірі непривітні мури, нерухомо стояв вартовий, на широкому плацу не було ані душі.
Підійшов попрощатись Ангустіна. Попестив коня, сказавши: "Гарний скакунець".
Лагоріо повертався до їхнього рідного міста, вільного, легкого життя. А він залишався, дивлячись на друга непроникним зором і намагаючись зберегти на обличчі усмішку.
— Сам не вірю, що їду, — мовив Лагоріо. — Фортеця завжди була для мене чимось жахливим.
— Коли приїдеш, привітай моїх кревних, — попросив Ангустіна, пустивши повз вуха його слова. — Скажи мамі, що в мене все гаразд.