За хвильку в коридорі залунали кроки, що наближалися, й почувся стук у двері.
— Зайдіть! — крикнув Дроґо.
На порозі постав солдат із ліхтарем у руці.
— Слухаю, пане лейтенанте!
— Тут не можна заснути, чорт забирай! — роздратовано мовив Дроґо. — Що за жахливі звуки? Тече якась труба? Зроби щось, бо ніяк не засну. Іноді досить підкласти ганчірку.
— То цистерна, — миттю відповів солдат, наче вже не раз доповідав про таке.
— Цистерна?
— Так, пане лейтенанте, цистерна з водою. Вона стоїть ось тут, коло стіни. Всі скаржаться, але нічого не можна зробити. Не ви один це чуєте. Пан капітан Фонцазо іноді теж дратується. Та все дарма.
— Тоді йди, йди, — мовив Дроґо.
Двері зачинилися, кроки відлунали вдалині, й знову запанувала тиша.
Тепер Джованні думав про вартових, які за кілька метрів од нього крокують без спочину, мов автомати. Десятки й десятки людей не сплять, поки він вилежується в теплій постелі. Десятки й десятки, але для кого, для чого? Військовий формалізм став у Фортеці загрозливою хворобою. Сотні вояків стережуть кордон, що його ще ніхто не пробував порушувати. Тікати звідси, якнайскоріше тікати, казав собі Джованні, вирватись із похмурого закутня на свіже повітря. О, моя мила домівко! Зараз мама вже спить, хоча, можливо, хвилину тому згадувала про нього. Вона завжди нервувалася через усякі дрібниці й ночами зітхала у ліжку, не знаходячи спокій.
Знову плюскання під цистерною, ще одна зірка промайнула і зникла за вікном. Її світло сягало землі, бастіонів Фортеці, запалених очей вартових, але не його, Джованні Дроґо, який намагався заснути, пригнічений сумними думками.
А що, як запевняння Матті були звичайнісіньким фарсом і по чотирьох місяцях служби його все одно не відпустять? Під різними причіпками закриють шлях додому. Змусять лишитися тут на довгі роки, і в цій кімнаті, на цьому самотньому ліжку промине його молодість. Які нісенітні думки, казав собі Дрого, усвідомлюючи їхню глупоту, одначе не міг їх позбутися. Спонукувані нічною темрявою, вони знов і знов повертались і гризли душу.
Йому здавалося, що навколо снується таємна змова з метою поховати його у Фортеці. Очевидно, тут не йшлося про Матті. Ні він, ні полковник, ні інші офіцери не цікавилися ним. їм було байдуже, поїде він звідси чи ні. Однак якась темна сила перешкоджала його поверненню до міста, можливо, навіть гніздилася в його душі, хоч він цього не помічав.
Відтак побачив свій дім, коня на білій дорозі, почув, що хтось кличе його на ім'я, і поринув у сон.
Два дні по тому Джованні Дроґо вперше призначили начальником варти на третьому редуті. О шостій вечора посеред двору вишикувалися сім сторожових нарядів — три для охорони форту, чотири для охорони флангових редутів. Восьмий загін вирушив раніше до Нового редуту, бо мав подолати чималий шлях.
Ветеран Фортеці старший сержант Тронк стояв на чолі двадцяти восьми солдатів і сурмача, які виряджалися на третій редут. Усі вони були з роти капітана Ортіца, куди одержав призначення Дроґо. Він прийняв свій наряд і оголив шаблю. Вояки стояли щільними лавами перед вікном, із якого за традицією їх оглядав полковник, комендант Фортеці. На жовтій землі подвір'я наряду утворювали правильну геометричну фігуру.
Підметене вітром небо сяяло над фортечними мурами, осяяними останніми променями призахідного сонця. Стояв вересневий вечір. Із головної брами вийшов заступник коменданта підполковник Ніколозі, накульгуючи від старої рани і спираючись на шаблю. Цього дня розводящим варти був величезний на зріст капітан Монті. Він хриплим голосом подав команду, і вояки з гучним металевим брязком взяли зброю на плече. Запала мертва тиша.
Відтак сурмачі семи загонів один за одним подали врочистий сигнал. В їхніх руках були славетні срібні сурми Фортеці Бастіані з червоними та золотими шовковими шнурами, на яких висіли гаптовані герби. В небо злетіли чисті закличні звуки, підсилені схожим на дзвін вібруванням багнетів. По-військовому суворі, солдати стояли, мов статуї. Ні, вони готувались не до буденного вартування, а до зустрічі з ворогом, про що недвозначно свідчили їхні рішучі обличчя.
Останній звук сигналу довго плив у повітрі, відбиваючись од далеких мурів. Багнети блищали ще якусь мить на тлі бездонного неба, відтак разом згасли, поглинені щільними лавами. Полковник відійшов од вікна. Лункі кроки семи нарядів губились у лабіринтах Фортеці.
За годину Джованні Дроґо стояв на верхній терасі третього редуту, саме там, де позавчора дивився у бік пустелі. Тоді він приходив сюди з цікавості, як випадковий мандрівець, сьогодні ж був тут хазяїном: двадцять чотири години редут і сто метрів фортечного муру належатимуть тільки йому. Під ним, в артилерійському казематі, четверо вояків порядкували біля гармат, націлених на північну рівнину, троє вартових зайняли пости на зовнішньому гребені редуту, ще четверо розташувалися вздовж головного муру, на відстані двадцяти п'яти метрів один від одного.
Зміна варти відбувалася в суворому порядку під пильним оком старшого сержанта Тронка, знавця сторожової служби. Тронк перебував у Фортеці вже двадцять два роки, не залишаючи її навіть під час відпусток. Ніхто краще за нього не знав усіх кутків і закапелків оборонних споруд. Не раз офіцери заставали його глупої ночі за перевіркою постів і приміщень у пекельній темряві, без ліхтаря. Під час його чергувань вартові ні на мить не випускали з рук зброю, не притулялися до стін і навіть не припиняли рух, бо зупинятись дозволялося лише у надзвичайних випадках. Тронк пильнував усю ніч і тихим кроком обходив пости, змушуючи вартових здригатися від несподіванки. "Стій, хто іде?" — питали вони, беручи рушниці напереваги. "Грот", — називав пароль старший сержант. "Грегоріо", — відгукувався вартовий.
За звичаєм чергові офіцери і сержанти перевіряли свої дільниці без зайвих формальностей. Солдати добре їх знали, й обмін паролями видавався смішним. Статут дотримувався літера в літеру лише в присутності Тронка.
Він був худий, карлуватий, мав зморшкувате обличчя й поголену голову. З товаришами по службі спілкувався мало, а години дозвілля проводив на самоті, займаючись музикою. Це була давня розвага старого вояка, й не дивно, що капельмейстер оркестру фельдфебель Еспіна вважався його єдиним другом. Тронк мав гарний акордеон, але майже не грав на ньому, хоча поголоска називала його віртуозом. Він вивчав гармонію музики, й доброзичливці запевняли, що ним складено кілька військових маршів. Однак докладніше ніхто нічого не знав.