Бачив порослі чагарниками кручі, сірі яри, спрямовані в небо стрімчаки гір, а на іншому боці долини молоденького несміливого лейтенанта, що, мабуть, теж сподівався пробути у Фортеці лише кілька місяців і мріяв про блискучу кар'єру, гучні перемоги над ворогом, романтичне кохання.
Дроґо поплескав по шиї коня, який приязно мотнув головою, хоч не міг його зрозуміти. Важкий сум стискав серце. Прощавайте, мрії минулого, прощавайте, радощі життя! Яскраво сяяло сонце, несучи людям радість, з пагорбів линуло животворне повітря, над луками розливалися пахощі квітів і трав, пташині співи впліталися в музику швидкоплинних вод. Яка гарна днина, подумав Дроґо, дивуючись її схожості з тим щасливим ранком його далекої юності. Кінь піддав ходу. За півгодини Дроґо побачив міст, де сходилися дороги, зрозумів, що невдовзі буде змушений зав'язати розмову з молодим лейтенантом, і знову відчув розпуку.
XXVI
Чому, проклавши дорогу, чужоземці раптом зникли? Чому люди, коні, хури перетнули велику рівнину в зворотному напрямку і розтанули в північних туманах? Невже їхня праця пішла намарно?
Було добре видно: загони грабарів один по одному залишали пустелю, стаючи маленькими крапками, помітними, як і п'ятнадцять років тому, лише в далекоглядну трубу. Вони відкрили шлях солдатам, і тепер мало з'явитися військо північної держави й узяти приступом Фортецю Бастіані.
Одначе війська не було. Через Татарську пустелю тягнулася тільки стрічка дороги — виразний слід людських зусиль в одвічнім запустінні. Ворог не поспішав розпочинати облогу, все лишалось у колишньому стані невідомо на скільки років.
Отож велика рівнина знову збезлюдилася, самотньо пливли північні тумани, ввійшло в давню колію щоденне життя Фортеці. Вартові монотонно крокували терасами, на кухні варилася споконвічна юшка, дні скидались один на одного, мов близнюки. Та час робив свою справу. Байдужий до людей, він панував світом, руйнуючи красу, й ніхто не міг захиститися від нього, навіть тільки-но народжені діти, які ще не мали імен.
Обличчя Дроґо теж почало вкриватися зморшками, чуприна бралася сивиною, ставала важкою хода. Потік життя відніс його вбік од бурхливої течії до тихих плесів, хоча йому ще не стукнуло п'ятдесят. Він, зрозуміло, вже не ніс вартову службу, а мав кабінет поблизу канцелярії підполковника Ортіца.
Коли западали сутінки, вартових не вистачало для того, щоб перешкодити ворогові захопити тверджу вночі. Великі ділянки мурів залишались без охорони, викликаючи у вояків страх перед темрявою і гнітюче чуття самоти. Оточена морем безгоміння, стара Фортеця скидалась на забутий острів: праворуч і ліворуч дикі гори, з півдня безлика долина, з півночі Татарська пустеля. Глупої ночі в лабіринтах бастіонів чулися дивні звуки, й серця вартових починали тривожно стукотіти. Вздовж лінії мурів летів оклик: "Пильнуй! Пильнуй!", але вартові ледь чули його — така велика відстань відділяла їх один від одного.
У цей час Дрого став свідком перших душевних мук лейтенанта Моро, які нагадали йому власну молодість. Пригнічений юнак так само спочатку побіг до начальства й повірив його запевнянням, що служитиме тут лише чотири місяці, але це була та сама давня принада, на яку знадився Дроґо колись. Моро теж із надмірною цікавістю почав удивлятися в північну рівнину й у нову дорогу, проймаючись бойовим духом. Джованні мав намір побалакати з ним, попередити, щоб був насторожі й поки не пізно подався звідси, але весь час якісь дрібниці заважали такій розмові і зрештою зробили її непотрібною.
Лягали одна на одну сірі сторінки днів і чорні сторінки ночей, а Дроґо, Ортіц і, мабуть, дехто з інших старих офіцерів відчували все більші докори сумління за те, що ладні миритися з марнотою свого життя. Чужоземці більше не з'являлись на обрії, наче були невмирущі й жартома розкидалися часом. У Фортеці ж тулилися немічні під тиском років кволі люди, чий кінець наближався фатально.
Зрештою настала пора, коли підполковник Ортіц теж був змушений піти у відставку. Передавши свої повноваження новому комендантові, востаннє зібрав на подвір'ї залогу, сяк-так виголосив промову і, сівши верхи, виїхав з Фортеці у супроводі ад'ютанта і двох солдатів.
Дроґо проводив Ортіца до краю плато, де вони попрощалися. Був ранок довгого літнього дня. Небом пливли хмари, чиї тіні лягали на землю чудернацькими плямами. Злізши з коня, Ортіц відійшов убік разом із Дроґо. Обидва мовчали, засмучені миттю розлуки. Відтак пролунали натужні і вбогі слова, значно бідніші за ті, що ховались у серці.
— Тепер моє життя стане інакшим, — мовив Дроґо. — Я б теж хотів поїхати звідси. Слід і собі подумати про відставку.
— Ти іще молодий, — зауважив Ортіц. — Не роби дурниць, у тебе є час.
— Час для чого?
— Повоювати. От побачиш, не мине й двох років...
— Які там два роки? — заперечив Дроґо. — Минуть віки, й нічого не станеться. Дорогу кинуто, з півночі ніхто не нагряне.
Обидва змовкли, розуміючи, що ця суперечка їх роз'єднує. Та й що вони могли сказати один одному, проживши пліч-о-пліч майже тридцять років, бачачи ті самі сни? їхні шляхи тепер розходились — один сюди, другий туди — до невідомих гонів.
— Яка спека! — гучно промовив Ортіц, дивлячись затьмареними очима на мури Фортеці, що їх назавжди полишав. Вони були такі ж романтичні на вигляд, знайомого жовтавого кольору. Ортіц позирав на них, і ніхто, крім Дроґо, не знав, як йому боляче.
— А таки жарко! — відповів Джованні, пригадавши Марію Вескові й ту давню зустріч у вітальні під сумні акорди піаніно.
— Ну й спечна днина! — продовжив Ортіц, й обидва посміхнулися.
Це був природний знак порозуміння, свідчення того, що вони добре знають справжній сенс тих недоладних слів. їх наздогнала тінь великої хмари, за кілька хвилин усе посіріло, від чого ще зловіснішим здавався жовтуватий колір Фортеці, зануреної в сонячне сяйво. Два чорних птахи кружляли над першим редутом. Десь далеко пролунав звук сурми.
— Ні, — збрехав Дроґо, гадаючи, що тим самим зробить приємність другові.
— Мабуть, я помилився, — тремтливим голосом мовив Ортіц. — Пригадуєш, як ти злякався, коли прибув сюди вперше? Не хотів залишатися, пам'ятаєш?