Татарська пустеля

Сторінка 3 з 43

Діно Будзаті

— Скажіть, ця подвійна вислуга літ стосується всіх?

— Кого це, всіх?

— Ну, всіх офіцерів?

— А заськи! — посміхнувся Ортіц. — Лише молодих. Інакше ніхто б не просився в цю глушину.

— Я не просився, — зауважив Дроґо.

— Не просилися?

— Ні, пане капітане. Лише два дні тому мене повідомили про направлення до Фортеці.

— Дуже дивно.

Вони знову замовкли. Кожний, здавалося, думав про своє. Раптом Ортіц перервав мовчанку:

— Хіба що...

— Пробачте, пане капітане! — стрепенувся Дроґо.

— Я гадаю, хіба що взагалі не знайшлося інших бажаючих і вам дали призначення за наказом.

— Можливо, пане капітане.

— Мабуть, так і було.

Дроґо роздивлявся чорні тіні коней на курній дорозі, їхні голови, що кивали в лад із кожним кроком, чув ритмічне тупання копит, дзижчання ґедзів.

Кінця дороги не було видно. Час від часу, коли долина повертала вбік, попереду відкривалась ледь помітна стежка, що кривуляла, беручись угору крутим схилом. Вони під'їжджали ближче і, задерши голови, бачили перед собою ту ж саму стежку, яка видиралась на нову висоту.

— Пробачте, пане капітане, — почав Дроґо.

— Слухаю, слухаю.

— Нам іще довго їхати?

— Не дуже. Якщо такою ступою, дві з половиною години або навіть три. Можливо, до полудня доїдемо.

Стомлені коні вже вкрилися потом, а капітанів рисак ледь чвалав.

— Ви з Королівської академії? — запитав Ортіц.

— Так, пане капітане.

— Скажіть, там є ще полковник Магнус?

— Полковник Магнус? Ні, мабуть, нема, бо я його не знаю.

Долина повужчала, затуляючи доступ променям сонця. Вершники їхали повз хмурні ущелини, де гуляли крижані вітри, й незабаром уздріли круті шпилясті гори. Двох-трьох днів було б замало, щоб зійти на їхні вершини, — такими величезними вони здавались.

— А скажіть, лейтенанте, чи є в академії майор Боско? — знову поцікавився Ортіц. — Він іще веде курс стрільби?

— Здається, ні, пане капітане. Є Циммерман, майор Циммерман.

— Так-так, справді Циммерман, я чув це прізвище. Стільки часу минуло з тих далеких років... Усі вже, мабуть, пішли у відставку.

Обидва занурились у власні думки. Над дорогою знову засяяло сонце, одна за одною пропливали скелясті гори, ще крутіші, ще неприступніші.

— Я бачив її вчора ввечері, — мовив Дроґо.

— Що, Фортецю?

— Так, Фортецю. Вона видалась мені величезною.

— Величезною? Це тільки здалеку виникає таке враження. Насправді вона одна з найменших і дуже старих. — Капітан помовчав і додав: — Зовсім стара, старезна.

— Але одна з головних, правда?

— Ні, це споруда другої категорії, — відповів Ортіц.

Він з насолодою ганив Фортецю, хоч і не без таємного розрахунку. Так часом жартує батько, коли перелічує вади сина, впевнений, що вони ніщо порівняно з його великими здібностями.

— Тут проходить ділянка мертвого кордону, — мовив Ортіц. — Його ніколи не переглядали, і він залишається такий самий, як і сто років тому.

— Що таке мертвий кордон?

— Кордон, з яким немає клопоту. За ним велика пустеля.

— Пустеля?

— Саме так. Лише суха земля та каміння. їй дали назву Татарська.

— Татарська? — здивувався Дроґо. — Тут що, були татари?

— Мабуть, колись давно. Але це найімовірніше легенда. Ніхто не приходив до нас пустелею, навіть під час минулих воєн.

— Тобто Фортеця була ні до чого?

— Ні до чого, — погодився капітан.

Дорога так само вела вгору, дерева зникли, де-не-де траплялися чагарі. А далі — сухі луки, скелі, осипи рудої землі.

— Пробачте, пане капітане, тут є поблизу якісь селища?

— Ні, поблизу немає. Хіба що Сан-Рокко, але до нього тридцять кілометрів.

— Тобто, мало розваг, гадаю.

— Так, дуже мало.

Повітря посвіжішало, схили гір округлились, наводячи на думку про близький кінець шляху.

— А не нудно вам тут, пане капітане? — довірливо всміхаючись, запитав Джованні, наче даючи зрозуміти, що ця проблема його не обходить.

— Людина до всього звикає, — відповів Ортіц і додав із прихованим жалем: — Я тут служу близько вісімнадцяти років. Ні, помиляюсь, уже вісімнадцять.

— Вісімнадцять? — здивовано скрикнув Джованні.

— Вісімнадцять, — підтвердив капітан.

Над ними пролетіла зграя круків і зникла в глибині міжгір'я.

— Круки, — мовив капітан.

Джованні не відгукнувся, міркуючи про життя, що чекало на нього, і відчуваючи себе чужим цьому світові, цій самоті, цим горам. Відтак запитав:

— А серед молодих офіцерів, які починали тут службу, багато таких, що залишились надалі?

— Тепер дуже мало, — відповів Ортіц, трохи жалкуючи, що зле казав про Фортецю. — Майже нікого. Всі воліють потрапити до елітних частин. Колись Фортеця Бастіані була гордістю армії, а зараз вона мало не місце покарання. Зрештою, прикордонна служба тут не позбавлена певних переваг. Кордон є кордоном. Ось так...

Дроґо мовчав, пригнічений почутим. Небокрай розсунувся, на його тлі пляміли зиґзаґуваті обриси скелястих гір, чиї шпилі торкались неба

— Зараз у керівництва змінилися погляди, — вів далі Ортіц. — Сьогодні штабісти тільки й торочать: мертвий кордон, мертвий кордон, не розуміючи, що тут можуть трапитись будь-які події.

Шлях перетнув потічок. Вони зупинились напоїти коней, злізли на землю й походжали, розминаючи затерплі ноги.

— А ви знаєте, лейтенанте, чим знаменита Фортеця? — запитав Ортіц і засміявся.

— Чим, пане капітане?

— Кухнею. Побачите, як там годують. Саме цим пояснюється величезна кількість інспекцій. Раз на два тижні прибуває якийсь генерал.

Дроґо силувано посміхнувся. Годі було зрозуміти, чи Ортіц дурний, чи щось приховує, чи просто верзе абищо.

— Чудово, я так зголоднів! — вигукнув він.

— Тепер уже недалеко. Онде горб із кам'яним осипом. Фортеця саме за ним.

Офіцери рушили далі, проминули той горб і, виїхавши на край похилого плато, побачили перед собою Фортецю Бастіані.

Вона справді була невеликою порівняно з тим враженням, яке справила на Дроґо минулого вечора. Від центрального форту, що скидався на звичайну казарму з кількома вузенькими вікнами, праворуч і ліворуч тягнулися два невисокі зубчасті мури, з'єднуючи головну споруду з чотирма редутами. Мури майже перегороджували гірський перевал метрів п'ятсот завширшки, замкнений з обох боків стрімчастими скелями.

Під кручею була сідловина, де колись проходила дорога, що закінчувалась біля укріплень. Форт і голі жовтуваті мури, залиті світлом полуденного сонця, не відкидали тіней. Скрізь панувала тиша. З комина плив ледь помітний дим. Уздовж головної споруди, мурів і редутів можна було бачити десятки вартових із рушницями через плече, які монотонно ходили туди і сюди, кожний своїм коротким маршрутом. Схожі на маятники, вони крокували в лад із бігом часу, не порушуючи чарівне безгоміння, що здавалося вічним.