Тепер усі чекали головного сигналу "велика тривога", що його вояки ще майже ніколи не чули. Під час навчань за межами Фортеці, у віддаленій долині, сурмачі, хвацько демонструючи своє вміння, іноді пробували награвати цей знаменитий сигнал, але ніхто не гадав, що він коли-небудь пролунає по-справжньому. Тепер вони жалкували, що не вивчили його як слід. Це було довге арпеджіо, яке закінчувалось дуже високою нотою, і тому навіть незначна помилка різала слух.
Віддати наказ грати "велику тривогу" міг лише комендант Фортеці, й усі зверталися думкою до полковника. Солдати чекали, що він підніметься на мури і пройде їх із кінця в кінець, перевіряючи бойовий стан залоги. Уявляли, як він іде з легкою усмішкою, пильно дивлячися всім у вічі. Мабуть, і для нього це теж щаслива днина. Хіба він не прожив життя, чекаючи такої нагоди?
Однак полковник Філіморе сидів у кабінеті й дивився на північ, туди, де скелі не затуляли малий трикутник пустельної рівнини. Він бачив вервечки чорних крапок, що, мов мурахи, сунули у напрямку Фортеці й насправді скидалися на вояків.
Час від часу заходив хтось із офіцерів — підполковник Ніколозі, начальник варти, командири підрозділів. Нетерпляче чекаючи рішучих розпоряджень коменданта, вони прагнули потрапити до кабінету під будь-яким приводом, повідомляючи про другорядні новини: з міста прибув фургон із харчами, зранку почався ремонт пічок, закінчилися відпустки десяти солдатів, на терасі головного форту встановлено далекоглядну трубу, тож чи не хоче пан полковник подивитись у неї.
Офіцери ставали струнко, доповідали, клацали підборами й виходили, не розуміючи, чому полковник сидить мовчки і не віддає наказів, що їх усі чекають. До цього часу він не посилив охорону, не розпорядився видати додаткову зброю, сурмити сигнал "велика тривога".
Немов охоплений таємничим знесиллям, він байдужно спостерігав за рухом чужинців, наче це його не стосувалось.
А за вікном тривав ясний жовтневий день, сяяло сонце, віяв вітерець, полоскався прапор над дахом форту. Сам час сприяв війні й перемозі.
Чудова днина, пане полковнику! Але він відверто давав зрозуміти, що волів залишитися сам, і коли в кабінеті вже нікого не було, став ходити од столу до вікна, од вікна до столу, неспроможний прийняти рішення. Без потреби погладжував сиві вуса, тяжко зітхав, поводячи себе як немічний старець.
Чорна орда чужинців раптом зникла з видного очам трикутника рівнини. Це означало, що вони ще ближче підійшли до кордону, а незабаром опиняться біля підніжжя гір.
Тим часом полковник протирав хустинкою скельця окулярів, гортав на столі папери: поданий на підпис розпорядок дня, чиєсь прохання про відпустку, доповідну записку військового лікаря, звіт про роботу майстерень.
Чого ви чекаєте, пане полковнику? Сонце вже височенько. Навіть майор Матті, що тільки-но з'явився у кабінеті, не приховує свого хвилювання. Навіть він, який ніколи нічому не вірить. Покажіться хоча б вартовим, прогуляйтеся трохи мурами. Серед чужинців, розповів капітан Форце, який тільки-но побував із перевіркою на Новому редуті, вже можна розгледіти окремі постаті. Вони озброєні, несуть на плечах рушниці, а тому небезпечно гаяти час.
Однак Філіморе воліє чекати. Він не заперечує — це справді чужі вояки, але скільки їх? Хто каже двісті, хто — двісті п'ятдесят. Якщо ж це передовий загін, то головні сили налічують щонайменше дві тисячі. А їх поки що не видно, можливо, взагалі нема.
Головних сил не видно, пане полковнику, через північні тумани. Цього ранку вони особливо густі й укрили значну частину рівнини. Ті двісті вояків не привертали б особливої уваги, якби за ними не рухалась велика армія, яка опівдні має з'явитись на обрії. Один вартовий каже, ніби хвилину тому побачив рух у тумані.
Але полковник так само ходить од столу до вікна, од вікна до столу і знехотя переглядає папери. Навіщо чужинцям Фортеця, міркує він. Можливо, це просто військові навчання у важких умовах пустелі. Час татар минув, од них залишилась тільки давня легенда. А хто інший мав би намір порушити кордон? В усій цій справі є щось непереконливе. Ні, то не татари, пане полковнику, але ж, напевно, чужі вояки. Ні для кого не є таємницею, що вже багато років триває ворожнеча з Північною державою і вже не раз заходила річ про війну. Напевно, то піхотинці й кіннотники, а незабаром з'являться гармати. Немає сумніву — ворог ще до вечора піде на штурм Фортеці Бастіані. Але ж її мури старі, її рушниці старі, її гармати старі. Все геть-чисто старе, крім солдатських сердець. Не покладайтесь на них, пане полковнику!
Тим часом годинник проти письмового столу відмірював у звичному ритмі хвилини життя, а худі пальці коменданта Фортеці все ще протирали хустинкою скельця окулярів, хоча в цьому не було жодної потреби.
Годинник вибив пів на одинадцяту, коли в кабінеті з'явився майор Матті й нагадав полковникові, що офіцери чекають щоденних інструкцій. Філіморе забув про це й трохи збентежився. Тепер йому доведеться говорити про тих, що з'явилися на рівнині, прямо назвати їх ворогами чи відбутися жартом. А може, краще зайняти гнучку позицію, вживши всіх заходів безпеки і водночас прикидаючись скептиком. Однак слід зрештою приймати якесь рішення, а це йому не подобалось. Він волів би й надалі безчинно чекати, нерухомо сидіти і кидати виклик долі, зробивши її призвідницею бурхливих подій.
— Здається, цим разом усе може статися, — сказав майор Матті зі своєю двозначною посмішкою.
Полковник нічого не відповів.
— Почали підходити нові сили. Три колони. Навіть звідси це видно, — продовжував майор.
Полковник пильно подивився йому в очі майже радісним поглядом.
— Кажете, прибувають?
— Звідси видно, пане полковнику, їх дуже багато.
Вони підійшли до вікна і на трикутнику північної рівнини побачили нові чорні ланцюжки в невпинному русі. Не один, як уранці, а три, й це ще не був кінець.
Війна, війна, подумав полковник, марно намагаючись відігнати цю думку, наче якесь гріховне бажання. Продовжуючи про це розмірковувати, він тим часом опинився у залі зібрань перед вишикуваними тут офіцерами. Над блакитними плямами мундирів вражали блідотою майже схожі обличчя. Молоді й постарілі, вони відбивали спільний неспокій, а їхні запалені гарячкою очі жадібно чекали офіційного повідомлення про те, що наближається ворог. Стояли струнко і вдивлялися в нього, немов вимагаючи, аби їх не було ошукано. В тиші, яка панувала у залі, чулось лише глибоке дихання офіцерів. І полковник зрозумів, що мусить щось казати, відчувши водночас, як його охоплює хвилювання. На власний подив, Філіморе без жодних доказів упевнився в тому, що чужоземці безперечно є ворогами, які збираються порушити кордон. Його немов полонило загальне духовне піднесення, і він розумів, що говоритиме без застережень. "Панове офіцери, — звернеться він до них, — нарешті настав час, якого ми чекали багато років". Він скаже так або приблизно так, а офіцери з вдячністю слухатимуть його слова — дороговказ на шляху до звитяги і слави.