Татарська пустеля

Сторінка 20 з 43

Діно Будзаті

Із рушниці вилетів снопик вогню, тоді струмочок диму. В першу мить постріл не здався гучним, та, рознесений луною, полетів, відбиваючись од муру до муру, довго витав у повітрі й нарешті завмер удалині, бурмочучи, наче грім.

Тепер, коли обов'язок було виконано, вартовий опустив рушницю, нахилився над парапетом і глянув униз, сподіваючись, що схибив. У темряві ночі йому здалося, що Лаццарі не впав.

Так, Лаццарі ще стояв і його кінь теж був поруч. Ві.ітак у тиші, що запала після пострілу, почувся розпачливий голос:

— Чорнявий, ти мене вбив!

Так мовив Лаццарі й упав долілиць на землю. Тронк усе ще стояв з незворушним виглядом, а в лабіринтах Фортеці лунала команда до зброї.

XIII

Так почалася та продута вітрами пам'ятна ніч, коли гойдалися ліхтарі, якось дивно співали сурми, грюкотіли чоботи в довгих коридорах, а з півночі шалено мчали хмари й чіплялися за скелясті шпилі, залишаючи на них біле жмуття, але ні на мить не могли затриматись — щось дуже важливе чекало на них попереду.

Досить було пострілу, звичайнісінького пострілу з рушниці, щоб Фортеця прокинулась від сну. Роками тут панувала тиша, хоча всі напружували слух, аби почути голос прийдешньої війни. Глибока, мертва тиша. Та варто було стрельнути рушниці, зарядженій точно відміреною кількості пороху і тридцятитрьохграмовою свинцевою кулею, як вояки сполошилися, вважаючи це сигналом до дій.

Звичайно, цього вечора ніхто, крім кількох солдатів, не прохопився й словом, що його кожний носив у серці. Офіцери взагалі промовчали, бо то була їхня єдина надія. Саме через татар люди звели мури Фортеці й марнують тут кращі роки життя, через татар крокують як автомати вдень і вночі вартові. Одні щоранку підтримують цю надію новою вірою, інші приховують її в собі, а дехто вважав давно загиблою. Але ніхто не бере на себе сміливість заговорити про це — військові стидаються таких розмов.

Поки що є тільки мертвий солдат і кінь-приблуда. Серед вартових північної брами, де трапилося нещастя, панує смуток. І хоча це є порушенням правил, тут усе ще знаходиться Тронк, пригнічений думкою про неминучість покарання. Адже це він повинен був не допустити зникнення Лаццарі, а після повернення до Фортеці одразу помітити відсутність того на перекличці.

А ось і майор Матті, якому не терпиться продемонструвати всім свою розважливість, владу і авторитет. У нього дивний вираз обличчя. Може навіть скластися враження, що він сміється. Майор безперечно добре знав про все і зараз дав наказ лейтенантові Ментані, який цієї ночі очолював варту, прибрати тіло вбитого солдата.

Ментана — пересічний офіцер, найстаріший лейтенант Фортеці. Якби не каблучка з великим діамантом на підмізинному пальці й не майстерне вміння грати в шахи, на нього взагалі ніхто не звертав би увагу. Він страшенно тремтить перед майором Матті й не може дати собі раду, коли треба зробити звичайну справу, — послати когось по мертве тіло.

На його щастя, майор Матті помітив у кутку старшого сержанта Тронка й заволав:

— Тронку, бачу вам зараз нема чого робити! Очольте виконання мого наказу.

— Слухаюсь, пане майоре! — не змигнувши оком відповів той і поквапився в бік північної брами.

За хвилину купка людей з ліхтарями залишила Фортецю. Попереду Тронк, слідом четверо вояків з ношами, далі четверо озброєних солдатів для прикриття і позаду всіх у витертій шинелі майор Матті, чия шабля брязкала по камінню.

Вони побачили мертвого Лаццарі, який лежав долілиць, витягнувши вперед руки. Його рушниця потрапила між двох каменюк і стояла — дивно було дивитися — догори кольбою. При падінні солдат поранив руку і, поки тіло хололо, трохи крові витекло з рани, утворивши на землі темну пляму. Кінь загадково пропав.

Тронк нахилився над мертвим і поторсав його за плече, але вмить одсахнувся, немов зрозумівши, що діє не за статутом.

— Підніміть його! — злим голосом наказав він солдатам. — Та спочатку заберіть рушницю.

Один із солдатів поставив ліхтар на землю. Лаццарі не встиг склепити повіки і в шпаринках між ними видніли зіниці, на яких грав відблиск вогню.

— Тронк! — покликав із темряви майор Матті.

— Слухаю, пане майоре! — виструнчившись, одповів Тронк.

— Де це трапилось? Коли він зник? — почав питати майор, ліниво розтягуючи слова, наче все це його не дуже цікавило. — Мабуть, біля джерела і тих кам'яних брил?

— Так, пане майоре, біля джерела, — коротко відповів Тронк.

— І ніхто не бачив, як він утік?

— Ніхто, пане майоре.

— Отже, біля джерела. Було темно?

— Так, пане майоре, дуже темно.

Тронк іще трохи постояв струнко, та оскільки майор мовчав, подав знак солдатам продовжити свою справу. Ті обережно перевернули мерця горілиць.

— В лоба? — почувся голос майора Матті, який одразу помітив маленьку криваву пляму над переніссям.

— Що ви кажете, пане майоре? — запитав Тронк.

— Я питаю: куля влучила в лоба? — мовив Матті, невдоволений тим, що мусить повторювати.

Тронк підняв ліхтаря, освітив обличчя Лаццарі й теж помітив маленьку пляму.

— Гадаю, що так, пане майоре. В лоба, в саму середину.

Солдати знову взялись до роботи. Двоє підняли мертве тіло за руки, двоє за ноги. Ніким не підтримана голова похилилась додолу, потворно розкрився, хоч і скутий смертю рот.

— А хто стріляв? — поцікавився Матті, все ще не виходячи з темряви.

Тронк, клопочучись мертвим, не почув запитання.

— Підніміть йому голову! — роздратовано скомандував він. Тоді здогадався, що Матті щось мовив, і став струнко:

— Пробачте, пане майоре, здається...

— Я питаю, хто стріляв? — повагом повторив майор Матті, даючи зрозуміти, що не втрачав терпець лише через присутність покійника.

— Як його звуть? — тихо запитав Тронк солдатів.

— Мартеллі, — відказав хтось. — Джованні Мартеллі.

— Джованні Мартеллі! — гучним голосом доповів Тронк.

— Мартеллі, — повторив у задумі майор. Прізвище здалося йому знайомим. Напевно, це був один із нагороджених на стрілецьких змаганнях. Матті керував курсами підготовки стрільців і пам'ятав імена кращих. — Його начебто кличуть Чорнявим?

— Чорнявим, пане майоре, — відповів Тронк. — Це його прізвисько серед товаришів.

Він сказав так, немов виправдовуючи солдата й доводячи, що Мартеллі не відповідає за своє прізвисько і немає причини карати його. Але майор і не думав нікого карати.