Дорогою Джованні міркував про відповідальність служби, але раз у раз повертався думкою до сну про Ангустіну, який залишив глибокий слід у його душі. Нітрохи не забобонний, він знаходив у цьому сні зв'язки зі своєю майбутньою долею.
По прибутті до Нового редуту і зміні караулу Дроґо спостерігав, стоячи на краю тераси, як попередня варта поверталася до залоги. Звідси Фортеця виглядала довжезним муром, просто муром, за яким нічого не було. Загін вже зник серед скель, лише вдалині мрівся розколиханий вітром прапор.
Двадцять чотири години він, Дроґо, залишатиметься єдиним хазяїном цієї самотньої тверджі. Хай би що трапилось тут, годі чекати допомоги. Навіть якщо Новий редут обложать вороги, його доведеться захищати лише власними силами. У цих стінах протягом наступної доби сам король важив би менше, ніж Дроґо.
Чекаючи ночі, Джованні позирав на північну рівнину. З Фортеці він міг бачити лише її малий трикутник. А тут вона була перед очима вся, аж до самого обрію, де весь час колисалася завіса туману. Звичайна пустеля з брудними плямами вкритих порохом низьких чагарників. Чорна смуга праворуч скидалась на ліс. З боків пустелю оточували похмурі гори. Деякі з них пишалися майже вертикальними схилами й білими від перших осінніх снігів верхів'ями. Однак ніхто на них не дивився — Дроґо та його вояки інстинктивно спрямовували зір на безлюдну і таємничу, позбавлену життя рівнину.
Мабуть, думка про те, що він один керує цим далеким форпостом, гнітючий вигляд нескінченного пустельного обширу і спогади про химерний сон з Ангустіною тепер, на порозі ночі, викликали у Дроґо підсвідомий неспокій.
Як завжди, вечірньою порою душу Дроґо охоплювало поетичне натхнення. Це були години сподівань, і він знову пригадував героїчні фантазії, що народжувалися під час караульної служби й обростали новими подробицями. Найчастіше йому уявлялася відчайдушна битва з незліченними силами ворога, ніби цієї ночі Новий редут мав потрапити в облогу багатотисячної татарської орди. Він чинить опір день за днем. Багато вояків загинули, чимало страждає від ран, кулею поранило і його, але він продовжує керувати обороною. Та раптом закінчилися набої, і з перев'язаною головою він кидається на чолі жменьки героїв у гущу ворогів. Нарешті прибуває підмога. Чужинці схитнулися, кинулися врозтіч. Він падає знесилений на землю, стискаючи в руці закривавлену шаблю. Хтось кладе йому долоню на груди і кличе: "Лейтенанте Дроґо! Лейтенанте Дроґо!" Він повільно розплющує очі: король, король власною персоною схилився над ним і дякує за мужність.
У такі години мрій і сподівань народжувалися героїчні історії, які хоч і не були реальними, розраджували сіре кошарне життя. Іноді він задовольнявся зовсім простими сюжетами, не виставляв себе великим героєм, відмовлявся від рани, навіть від короля і його поздоровлень. Все обмежувалося звичайним боєм, де можна було, пишаючись у парадному мундирі, кришити з посмішкою на вустах лави ворогів. Лише одна така битва могла б зробити його щасливим на все життя.
Але цього вечора лейтенантові важко було відчувати себе героєм. Темрява вже огорнула світ, північна рівнина втратила будь-який колір, хоч і не поринала в сон, наче там народжувалося щось небезпечне.
Була восьма вечора, небо затягли густі хмари, коли Дроґо раптом здалося, ніби він бачить на рівнині, просто перед редутом, невелику чорну пляму, що рухається в його бік. Мабуть, очі стомилися, подумав він, напружуєш їх, а потім ввижається казна-що.
Дроґо стулив повіки, відтак знову розплющив очі й почав роздивлятися навколишні речі: цеберко для миття підлоги, залізний гак у стіні, ослінчик, що його наказав принести сюди офіцер, який чергував раніше. За кілька хвилин знову глянув униз, де начебто бачив чорну пляму. Вона була там і так само повільно рухалась.
— Тронк! — схвильованим голосом покликав Дроґо.
— Слухаю, пане лейтенанте! — миттю пролунала поруч гучна відповідь, змусивши його здригнутися.
— А, ви тут? — сказав він і перевів дух. — Тронк, можливо, я помиляюсь, але мені здається... здається, ніби там унизу щось рухається.
— Так, пане лейтенанте! — незворушно відповів Тронк. — Я теж кілька хвилин дивлюся на це.
— Як? — здивувався Дроґо. — Ви теж це побачили? Що ви бачите?
— Річ, яка рухається, пане лейтенанте.
Дроґо відчув бурхання крові у скронях. "Кепські справи, — подумав він, забувши свої войовничі фантазії. — Тільки цього мені бракувало".
— А, ви теж це побачили? — знову запитав він у марній надії, що той заперечить.
— Так, пане лейтенанте, — мовив Тронк. — Десять хвилин тому. Я пішов униз пересвідчитися, що гармати почищено, тоді піднявся сюди й побачив...
Обидва замовкли. Для Тронка ця подія теж мала бути незрозумілою.
— Що це таке, Тронк?
— Не знаю. Воно дуже повільно рухається.
— Дуже повільно?
— Так. Я подумав, що це волотки очерету.
— Волотки. Які волотки?
— Там унизу росте очерет, — мовив Тронк, указуючи праворуч, але в темряві годі було щось розгледіти. — О цій порі на ньому з'являються чорні волотки. Іноді вітер відриває їх і жене по землі, мов клуби диму. Однак вони мали б летіти швидше...
— Тоді що ж це може бути?
— Хтозна, — мовив Тронк. — На людей не схоже. Вони прийшли б з іншого боку.
— Тривога! Тривога! — раптом крикнув вартовий, за ним другий, третій. Вони теж помітили чорну пляму. З приміщень редуту швидко побігли нагору вільні від чергування солдати. Вони скупчились біля парапету, цікаві й трохи налякані.
— Бачиш його? — питав один солдат. — Он там, унизу. Тепер зупинився.
— Це, мабуть, туман, — мовив другий. — Іноді в тумані бувають дірки, крізь які видно те, що позаду. Таке враження, ніби щось рухається, а насправді це дірки в тумані.
— Так, так, тепер бачу, — лунало поруч. — Але ж воно завжди було там. Це чорний камінь, ось що це таке.
— Який там камінь! Хіба не бачиш, знову рухається. Ти що, сліпий?
— Кажу тобі, камінь. Я завжди його бачив. Чорний камінь, схожий на черницю.
Хтось засміявся.
— Ідіть, ідіть звідси, гайда до себе! — втрутився Тронк, випереджаючи лейтенанта, в якого ці крики посилювали тривогу. Солдати неохоче пішли з тераси, й знову запала тиша.