Зараз унизу, в кімнаті чергового офіцера, горить гасова лампа, легко коливається полум'я, і від цього на стінах танцюють тіні. Дроґо тільки-но почав писати листа Марії, сестрі свого друга Франческо Вескові, яка, можливо, стане одного дня його нареченою.
Написавши два рядки, він підвівся і, сам не знаючи чому, пішов нагору.
Четвертий редут, споруджений у заглибині рельєфу, був найнижчий з усіх. Саме тут була брама, що розділяла дві держави. Обкуті залізом масивні стулки не розчинялися з давніх літ. А варта Нового редуту виходила і входила малими бічними дверима, куди ледь протискалась людина і біля яких стояв лише один охоронець.
Дроґо вперше ніс службу на четвертому редуті. Вийшовши на вільний простір, подивився праворуч і оглянув вкриті кригою скелі, які блищали під місячним світлом. Вітер гнав по небу білі хмарки, шарпав нову шинелю, яка так багато важила для нього.
Дроґо вдивлявся в глибокі провалля, неозорі простори півночі, а поли його шинелі тріпотіли, мов прапор. Відчував, що цієї ночі він мужній і по-військовому гарний. Поруч стояв Тронк, кутаючись у велику незграбну шинелю, й навіть не скидався на вояка.
— Скажіть-но, Тронк, — з удаваним занепокоєнням мовив Дроґо. — Це мені тільки здається, чи місяць сьогодні насправді більший, ніж звичайно?
— Не думаю, пане лейтенанте, — відповів Тронк. — Тут, у Фортеці, завжди виникає таке враження.
Їхні голоси відбивалися дзвінкою луною, наче повітря було зі скла. Зрозумівши, що лейтенант не збирається ще щось сказати, Тронк попрямував уздовж краю тераси виконувати свою звичну роль доглядача караульних постів.
Дроґо залишився сам і, правду кажучи, відчув себе щасливим. З гордістю думав про рішення принести в жертву маленькі радощі заради великого, хай навіть далекого і, можливо, недосяжного блага (хоча десь усередині ще жевріла втішлива надія на можливість поїхати звідси). Що затримало його у Фортеці — передчуття чи сподіванка великих і славних подій? Майбутнє важко передбачити заздалегідь. Але скільки ще часу попереду! Видається задовгим навіть один рік, а найкращі роки тільки-но почалися. Вони утворювали довжезну вервечку, кінець якої годі було розгледіти.
Не знайшлося нікого, хто сказав би йому: "Стережися, Джованні Дроґо!" Життя здавалося невичерпним, хоча молодість уже почала відцвітати. Та Дроґо не знав, що таке час. Навіть коли б він мав попереду сотні й сотні літ, як у богів, все одно цього було б замало. Тим часом, йому призначалося звичайне людське життя зі скупим дарунком — короткою молодістю, роки якої можна полічити на пальцях й не помітити, як вони підуть у вічність.
Дроґо доводилося чути, ніби є люди, які в певний період свого існування починають (дивно навіть подумати!) готуватись до смерті. Таку дурницю просто неможливо збагнути. Він міркував про це й посміхався, а відчувши холод, почав швидко ходити терасою.
Фортечні мури в цьому місці тяглися вздовж перевалу, утворюючи складну систему переходів, майданчиків, галерей. При світлі місяця Дроґо бачив унизу, на вкритій снігом терасі, чорні постаті вартівників, чув рипіння їхніх розмірених кроків.
Найближчий солдат, мабуть, терплячіший до холоду, нерухомо стояв за десяток метрів од нього, притулившись спиною до муру і начеб то спав. Однак Дроґо почув, що він наспівує басом якусь сумовиту пісню.
Це була низка слів, що їх він не міг розібрати , пов'язаних між собою нескінченним тягучим мотивом. Під час вартування суворо забороняється розмовляти, а співати й поготів. Джованні повинен був покарати солдата, одначе зглянувся на нього, подумавши про холод і самоту цієї темної ночі. Тоді зійшов униз короткими сходами, що вели на терасу, і негучно кахикнув, попереджаючи про свою появу.
Вартовий повернув голову, кинув погляд у бік офіцера, однак не кинув співати. Дроґо розлютився: невже солдати вважають, що його можна брати на глузи? Зараз він йому покаже!
Співак одразу помітив на обличчі Дроґо ворожу гримасу і, хоча за давньою мовчазною згодою вартові не вимагали від чергових офіцерів називати пароль, зробив виняток із цього правила. Взявши рушницю напереваги, він з особливим викликом, притаманним воякам Фортеці, гукнув: "Стій! Хто іде?"
Збитий з пантелику Дроґо вмить зупинився за якихось п'ять метрів. У ясному світлі місяця він виразно бачив обличчя вартового з закритим ротом. А тим часом сумний спів не припинявся. Звідки ж долинав цей голос?
Міркуючи про причину дивного явища, Джованні механічно назвав пароль: "Диво!"
— Хвиля! — відгукнувся солдат і опустив зброю.
Запала мертва тиша, в якій іще виразніше чулися рокотливі звуки пісні.
Нарешті Дроґо все зрозумів, і його спиною пробіг дрож. Це на схилах поблизьких гір шумував водоспад. Вітер, що грав струменями, неспинне тремтіння луни, плескіт води серед скель удавали всі разом звуки людського голосу, який вимовляв ніби знайомі слова, і здавалося, вухо ось-ось ухопить їхній смисл.
Це співав не солдат, не чутлива до стужі, до покарань і до ласки людина, а лиховісна гора. Яка сумна помилка, подумав Дроґо. Мабуть, так створений світ — гадаємо, ніби навколо юрмляться прихильні до нас істоти, однак усюди бачимо холод, імлу, каміння, що розмовляє незрозумілою мовою. Хочемо привітати друга, але рука безсило висне в повітрі, гаснуть очі й усе поглинає безпросвітна лиха самота.
Вітер грає полами чепурної офіцерської шинелі, навіть блакитна тінь на снігу тріпоче, мов прапор. Вартовий завмер на посту. Поволі пливе срібний місяць і нетерпляче чекає зорю. "Тук-тук" — стукає сер це в грудях Джованні Дроґо.
XI
Однієї ночі, два роки по тому, Джованні Дроґо спав у своїй кімнаті. Вже проминули двадцять чотири місяці, не принісши нічого нового, і він перебував у чеканні, немовби життя мало виявити до нього якусь особливу ласку. Двадцять чотири місяці — значний строк, за який можуть відбутися чимало важливих подій: утворитись сім'я, народитись і навіть заговорити дитина, постати великий будинок на місці зеленого лугу, змарніти жінка, померти від тривалої хвороби людина, яку за цей час поховають і забудуть, а її син знов знайде спокій, зможе, як і раніше, сміятися, а вечорами водити дівчат бульваром повз огорожу цвинтаря, де рідна могила.