Але в якусь-то мить ми мимоволі озираємось і бачимо, що ззаду височить залізна брама і заступає нам зворотну путь. Зринає думка — щось змінилося! Сонце вже не вішається нерухомим і швидко хилиться на захід, хмари теж не затримуються в блакитному небесному просторі й тікають, штовхаючи одна одну. Стає зрозуміло, що час збігає і рано чи пізно дорога має закінчитися. За нашими плечима хтось миттю замикає важку браму, лишаючи нас у розгубі.
А в цей час Джованні Дроґо безтурботно спить і, мов дитина, усміхається вві сні.
Мине чимало днів, поки він зрозуміє, що сталося. Це й буде його пробудженням. Почує ззаду тупіт ніг, недовірливо роззирнеться довкола, побачить людей, які прокинулись раніше за нього й біжать, засапані, обганяючи одне одного, щоб першими дістатися мети. Відчує пульсування часу, що гарячково відмірює дні життя, побачить у вікнах не всміхнені, а байдужі обличчя. І якщо спитає, скільки шляху залишилось, йому так само покажуть на обрій, але без жодної приязні. Тим часом друзі зникнуть з очей, хтось знесилений залишиться позаду, хтось вирветься далеко вперед, ставши маленькою цяткою.
За тією річкою, казатимуть люди, пройдеш іще десять кілометрів і досягнеш мети. Однак кінця шляху не буде видно, дні ставатимуть коротшими, супутники нечисленними, за вікнами стоятимуть бліді примари, хитаючи головами.
Коли ж нарешті Дроґо залишиться сам-один, він побачить попереду свинцеву смугу безмежного нерухомого моря. Мандрівця змагатиме втома, будинки обабіч дороги стоятимуть з зачиненими вікнами, а поодинокі постаті відповідатимуть йому невтішними жестами: все лишилось позаду, далеко позаду, а ти пройшов і нічого не помітив. Тепер надто пізно вертати — за спиною, наздоганяючи, ширшає гомін гнаного тією ж ілюзією і ще не помітного на білій пустельній дорозі людського стовпища.
Отже Джованні Дроґо спить у вартівні третього редуту. Він бачить сон і всміхається. Цієї ночі його востаннє навідують милі серцю видива далекого щасливого світу. Біда, якби він міг побачити себе того дня, коли закінчиться дорога: нерухомого на березі свинцевого моря, під голим сірим небом, а навколо ані оселі, ані живої душі, ані дерева, ані бадилинки. І так на вічні часи.
VII
Нарешті з міста прибула скриня з речами лейтенанта Джованні Дроґо. Серед іншого була там і новенька шинеля модного крою. Дроґо вдягнув її й оглянув себе з усіх боків у люстерку, що висіло в кімнаті. Відчувши живий зв'язок із недавно полишеним світом, він не без гордості думав, як усі позиратимуть на неї — така гарна була тканина, таке майстерне шиття.
Він вирішив, що не варто псувати шинелю на нічних чергуваннях серед змокрілих стін. Не годилося б навіть одягати її негайно, визнаючи, що попереду його не чекають урочисті та радісні дні. Однак усе ж кортіло показати її комусь, і хоч як було холодно, він убрався в неї, аби піти до кравця залоги, в якого мав намір купити іншу, звичайну шинелю.
Дроґо вийшов зі своєї кімнати й почав спускатися сходами, милуючись, там де світло це дозволяло, силуетом власної тіні. Однак у міру заглиблення в кам'яні хащі Фортеці шинеля, здавалося, дедалі втрачала свій шик. Він навіть помітив, що виглядав в ній якось незграбно, і це може впасти у вічі.
На щастя, сходи і коридори були майже порожні. Якийсь капітан, що стрівся Джованні дорогою, ледь відповів на привітання, кинувши побіжний погляд у його бік. Випадкові солдати теж не звертали на нього увагу.
Він пішов униз крутими вузькими сходами, витесаними в товщі стіни. Його кроки відлунювали вгорі та насподі, наче разом із ним ішов цілий гурт людей. Поли нової шинелі метлялися, торкаючись білих пліснявих стін.
Нарешті Дроґо досяг підземелля. Тут, в одній із пивниць, містилася швальня кравця Просдочімо. Погідними днями з віконця під стелею сюди проникав промінчик світла, але в цей пізній час тут уже горіли лампи.
— Добрий вечір, пане лейтенанте! — побачивши його, зразу привітався Просдочімо.
У великій кімнаті були яскраво освітлені лише конторка, за якою писав сивий дідок, і довгий стіл, де працювали три молоді підмайстри. Скрізь, мов ряди шибеників, похмуро висіли десятки мундирів, плащів і шинелей.
— Добрий вечір! — відповів Дроґо. — Я хотів би купити шинелю, не дуже дорогу, щоб стачила на чотири місяці.
— Ану, покажіться! — скрикнув кравець, з несподіваною цікавістю хапаючи полу шинелі Дроґо й повертаючи її до світла. Просдочімо був сержантом, але вважав, що фах кравця дає йому право з певною фамільярністю ставитись до вищих за рангом. "Гарна тканина, гарна... Мабуть, дорогенько заплатили, в містах здирають три шкури". Він іще раз глянув на шинелю оком знавця й похитав головою, від чого затремтіли його товсті червоні шоки.
— Жаль лише...
— Що?
— Жаль, що комір дуже низький. Це не по-військовому.
— Такі зараз носять, — впевнено заявив Дроґо.
— Можливо, мода справді вимагає низьких комірів, — сказав кравець. — Але для армії вона не указ. Моду визначав статут, а в ньому записано: "Комір шинелі повинен прилягати до шиї, мати круглу форму і бути заввишки сім сантиметрів". Стрівши мене в цьому закутні, ви, пане лейтенанте, мабуть, гадаєте, що я якийсь там партач.
— Чому? — здивувався Дроґо. — Нічого подібного.
— Ви, напевно, вважаєте мене вбогим кравчиком. Однак я користуюсь повагою багатьох офіцерів, навіть у місті. Військових високого рангу. Я працюю тут тим-ча-со-во! — проскандував він останнє слово як надзвичайно важливу заяву.
Дрого не знав, що відповісти.
— З дня на день я збираюся поїхати звідси, — вів далі Просдочімо. — Коли б не пан полковник, який не хоче мене відпускати... З чого ви смієтесь?
У напівтемряві чувся притлумлений сміх підмайстрів. Та за мить вони схилились над столом, удаючи, що напружено працюють. Дідок продовжував писати, очевидно не збираючись втручатися в не свої справи.
— Що в цьому смішного? — обурився Просдочімо. — Ви дуже великі розумники. але скоро пожалкуєте про це.
— Так, — приєднався Дроґо. — Нічого смішного тут нема.
— Вони дурні, — мовив кравець. — Краще не звертати на них увагу.
Цієї миті на сходах почулися кроки, й до майстерні зайшов солдат.