— Такого імені мені ще не доводилося чути.
— Ви його ніде і не могли почути, бо воно належить лише мені, а інші...
— Хто інші? — здивувався дід.
— Мої брати. Кожен з них зветься горішком. Тільки я один маю подвійне ім'я, бо я — найстарший! — Малюк гордовито всміхнувся, вистрибнув на табуретку біля тапчана, став пританцьовувати й наспівувати:
Гей-гоп, гей-гоп!
Мій маленький народ
живе в місті-горісі!
Гей-гоп, гей-гоп!
Наче за домовленістю, на його голос зі всіх закутків світлиці, зі всіх стін до дідового тапчана почали сходитися безліч хлопчиків. Кожен з них був не більший від звичайнісінького жолудя, але всі — біляві, ясноокі, веселі. Вони сміялися-заливалися один поперед одного. Ташко-горішок стиха плеснув у долоні, й малюки відразу стихли.
— Нумо, привітаймося! — сказав він, і всі хлопенята дружно вигукнули:
— Добрий вечір, дідуню! Як ся маєте?
— Дякую, що навідали! — відказав старий, а про себе подумав: "Чи ці малюки часом не ті створіння, що повистрибували з горіхів?" Однак питати про це не став — боявся, що знов кудись подінуться.
— Дякуємо вам, що оборонили нас улітку від граду! — схилився перед дідом у поклоні Ташко-горішок.— Віднині ми щоночі будемо вас навідувати.
"А що, як вони мене обдурюють?" — подумав дід і звернувся до хлопчиків:
— Ви ж не зможете прийти, адже це — сон!
— Ви так думаєте? — усміхнувся Ташко-горішок і простягнув старому горіх із щирого срібла.— У цьому горісі я сам, бережіть його, дідусю. А навідуватиму вас лише вночі...
— Коли я прокинуся, вас уже не буде! — сумно мовив старий.
Чи одну мить, чи все життя снив, хто знає? Прокинувся тоді, коли тінь від горіха стала зовсім коротенька. Глянув на свою долоню й аж підскочив: "Що це таке?" На долоні лежав срібний горіх. Дід поклав його на подушку, протер очі, але горіх і далі був з ним, а з нього долинав чийсь тихесенький смішок...
Тож і не дивно, що старий щодня з нетерпінням чекає ночі.