— Так, — відповів Бейнс.
— Що ви тут робите?
— Дівчину вкрали — я намагаюся врятувати її.
— Вкрали! — слово вилетіло, моя куля з рушниці. — Хто її вкрав?
— Гансон, шведський крамар, — відповів Бейнс.
— Де він?
Бейнс розповів Коракові все, що він міг дізнатися в таборі Гансона. Почало світати. Корак зручніше вмостив англійця на дереві, приніс йому фруктів та наповнив баклажку річковою водою й попрощався.
— Я йду в табір шведа, — сказав він. — І поверну вам дівчину, приведу просто сюди.
— Я піду з вами, — рішуче сказав Бейнс. — Це моє право і обов'язок, тому що вона невдовзі стане моєю дружиною.
Корак насупився.
— Ви поранені, ви не витримаєте подорожі, — сказав він. — Сам я рухатимусь набагато швидше.
— Гаразд, — згодився Бейнс. — Але я піду за вами. Це моє право і обов'язок.
— Як хочете, — відповів Корак, знизуючи плечима.
Якщо він хоче скінчити, самогубством, то це його справа. Корак сам би його Із задоволенням убив, але задля щастя Меріем не міг. Якщо вона любить його, то він мусить зробити все, щоб захистити обранця Меріем, але .він не може йому заборонити рухатися слідом, хіба що спробувати вмовити. Але це минуло без особливих успіхів.
Корак помчав на північ, а за ним повільно плентався поранений, втомлений і знесилений Бейнс. Коли Корак дістався річки, на протилежному березі якої стояв Мальбінів табір, Бейнс пройшов лише близько двох кілометрів. День хилився до вечора, а Бейнс далі сунувся лісом, коли його несподівано спинив звук кінських копит. Він мимоволі сховався за кущами, і в наступну мить повз нього промчав араб у білому вбранні. Бейнс не гукнув вершника. Він чув про жорстокість арабів, які дісталися на південь континенту, і те, що він чув, свідчило, що змія чи пантера набагато чуйніші, аніж люті мешканці північних теренів Африки.
Коли Абдул Камак зник за деревами на півночі, Бейнс рушив далі у свою важку мандрівку. За півгодини він знову з подивом почув кінський тупіт, але цього разу коней було багато.
Він знову надумав сховатися, але цього разу опинився якраз на галявині, і сховатись було нікуди. Він побіг — так швидко, як дозволяли рани, — але не встиг дістатися рятівних дерев на тім боці, бо на галявину вже вилетів гурт одягнених у біле вершників.
Вони щось гукнули до нього арабською, якої він, звісно, не знав, а потім оточили його, щось гнівно питаючи. Він нічого не зрозумів, та й вони не тямили по-англійському Врешті терпець провідника урвався, і він наказав двом воїнам схопити чужинця, що ті з радістю виконали. Англійця обеззброїли, посадили на коня і під вартою двох вершників повезли на південь, а решта помчала за Абдулом Камаком.
Коли Корак. підійшов до річки, за якою виднів табір Мальбіна, то не знав, на що зважитись. Він бачив, що якісь люди ходять поміж хатинами, обгородженими колючою "боною", — отже, Гансон ще в таборі. Корак і гадки не мав про те, що насправді сталося з викрадачем Меріем.
Як же дістатися на той бік? Перепливати річку, повну вокяних потвор, — видима смерть. Хвилину він розмірковував, потім повернувся й побіг у джунглі, видаючи пронизливий закличний свист. Прислухався й повторював гасло знов і знов, заглиблюючись у джунглі. Врешті долинула очікувана відповідь — сурмив великий слон, і за кілька хвилин Корак побачив Тантора. Слон ішов, високо піднявши хобота і клапаючи великими вухами.
— Швидше, Танторе! — вигукнув мавполюд, і слон посадив його собі на голову. — Поквапся! — І величезна товстошкіра тварина посунула джунглями, а вершник на голові підганяв її ударами босих п'ят.
Корак поганяв слона на північний захід, і Тантор привів його до слонячого броду десь за кілометр від табору шведа. Корак, не зупиняючись, скерував тварину в річку, Тантор з високо піднятим хоботом повільно перейшов на другий бік. Якийсь невдаха крокодил спробував був напасти, але могутній хобот виловив його з-під води, підняв і жбурнув метрів за сто вниз за течією. Таким чином Корак безпечно перейшов річку, навіть не замочивши ніг.
Тантор ішов на південь швидкою нечутною ходою, і для нього не існувало жодних перешкод, окрім величезних дерев пралісу. Іноді Коракові доводилося залишати широку плескату голову і пересуватись по деревах, бо гілля нависало над самісінькою спиною слона. Врешті вони дісталися краю галявини, на якій розбив табір ненависний швед, але не зупинилися. Ворота були із східного боку й виходили на річку. Тантор і Корак надходили з півночі, де воріт не було. Але навіщо Танторові ворота?
За наказом мавполюда Тантор підняв хобота догори, щоб не подряпати його ніжної шкіри об кущі "бома", і пройшов так, наче там нічого не було. Десяток чорношкірих сиділи навпочіпки біля своїх хатин, коли почули шерех і побачили, хто наближається. З переляканим вереском вбий підхопились і чкурнули до воріт. Тантор погнався за ними. Він ненавидів людей і думав, що Корак прийшов на полювання. Але мавполюд завернув його до великого полотняного намету, що стояв посеред галявини, — там мали бути дівчина і викрадач.
Мальбін лежав біля входу в намет у гамаці під невеликою запоною. Він втратив багато крові, рани боліли, і він дуже ослаб. Він здивовано прислухався до криків своїх людей, визирнув і побачив, як вони тікають до воріт. В цей час з-за рогу намету висунулася величезна голова Тантора, а потім з'явився увесь слон. Слуга Мальбіна, який ніколи не був надто прив'язаний до свого пана, чкурнув геть, щойно побачив страшного звіра, і безпомічний Мальбін залишився сам. Слон зупинився за кілька кроків від гамака, в якому лежав поранений. Мальбін застогнав. Він був надто кволий, щоб тікати. Міг лише лежати й дивитися широко розплющеними очима в маленькі очиці розлюченого звіра, від погляду якого холола кров, і очікувати смерті.
І раптом, на його превеликий подив, зі спини слона зістрибнула людина. Мальбін відразу впізнав у цьому дивовижному створінні того, хто згромадив довкола себе великих мавп та бабуїнів, — білого воїна джунглів, що звільнив короля бабуїнів і нацькував розлючену зграю волохатих чортів на нього і Єнсена. Мальбін скоцюрбився від страху.
— Де дівчина? — спитав Корак англійською.