Він спершу не хотів нічого казати про побачене, але несподівано для себе самого бовкнув:
— Від хвилювання. Я завважив вашого поні і пішов у джунглі. Хотів здивувати вас несподіваною появою, але сталося навпаки. Я бачив вас на дереві з бабуїнами.
— Справді? — спитала вона без особливих емоцій, так наче для молодої дівчини було цілком природно спілкуватися з дикими лісовими створіннями.
— Це було жахливо! — вигукнув пан Морісон.
— Жахливо? — здивовано звела брівки Меріем. — Що ж тут жахливого? Це мої друзі. Хіба жахливо розмовляти із своїми друзями?
— Ви що, справді з ними розмовляли? — скрикнув пан Морісон. — Ви розуміли їх, а вони вас?
— Певна річ.
— Але вони дикі істоти — звироднілі тварини нижчого рівня. Як ви можете розмовляти їхньою мовою?
— Вони не дикі й не звироднілі, — відповіла Меріем. — Друзі такі не бувають. Я жила поміж них роками, доки Бвана не знайшов мене і не забрав з собою. Я знаю мови всіх Мангані. Чому я повинна забувати її — лише тому, що тимчасово живу серед людей?
— Тимчасово? — підхопив пан Морісон. — Ви хочете сказати, що збираєтеся до них повернутись? Гей, що за дурниці ми тут верземо! Ви мене просто дурите, панно Меріем. .Ви зробили цим бабуїнам щось добре, і вони вас запам'ятали, тому й не чіпали, але те, що ви колись жили поміж них, — просто неможливо.
— Але це правда, — наполягала дівчина, помічаючи в інтонаціях його голосу і поведінці невдаваний страх і тішачись з його розгубленості. — Так, я жила поміж великих і малих мавп майже зовсім гола. Я спочивала на гілках дерев. Я полювала на менших звірів і їла їхнє м'ясо сирим. Спільно з Кораком і Акутом я полювала на сарн і кабанів і передражнювала лева Нуму з верховіть, кидаючи на нього паліччям, аж доки від його рику не здригалася земля. Корак зробив мені курінь у гіллі величезного дерева, приносив мені овочі й м'ясо. Він захищав мене і був дуже уважний, — доки я не потрапила до Бвани і Моєї Любої. Ніхто так гарно не ставився до мене, як Корак.
Голос дівчини затремтів, вона вже цілком забула, що збиралася подражнити пана Морісона. Вона думала про Корака. Це був перший спогад про нього за довгий проміжок часу.
Якийсь час вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє. Дівчина мрійливо згадувала богоподібну статуру свого обранця, леопардову шкуру на засмаглому плечі. Уявляла, як він, стрибаючи по деревах, повертається з успішного полювання і складає перед нею здобич. А позаду Корака вимальовується дебела постать величезної — людиноподібної мавпи. Сама ж вона, Меріем, сміється і радіє їхньому поверненню, гойдаючись на гілці біля свого лісового житла. Картина спогадів була чудова. Та ось Меріем згадала й інше — холодні довгі ночі, тяжкі вогкі ночі джунглів, особливо прикрі в дощову пору, дике ревіння хижаків у чорній пекельній пітьмі, постійне чатування пантери Шіти і змії Гісси, дошкульних комах, бридких хробаків. Та все те цілком заступала воля сонячних днів і, звичайно, товариство Корака.
Думки чоловіка були плутаніші. Він раптом усвідомив, Що майже закохався в дівчину, про яку досі знав лише те, Що вона сама йому розповіла. Чим довше він розмірковував, тим очевидніше ставало, що він ладен запропонувати їй будь-що у відповідь на взаємність, — навіть своє шляхетне прізвище. Так, він закохався. Але для пана Морісона Бейнса та подібних до нього людей існували певні світські правила. Дівчина була значно нижчого роду. Одружитися з нею означало те саме, що взяти шлюб з якоюсь її приятелькою-мавпою. Вистачить з неї цілком і самої любові, а його прізвище дістанеться комусь з відповідного кола.
Дівчина, котра, за її власними словами, жила напівголою серед мавп, не могла мати виразних уявлень про людські чесноти. Його любов і так буде для неї великим подарунком. ,
Пан Морісон Бейнс поволі доходив висновку, що чинить дуже шляхетно й милосердно. Європейцям легше зрозуміти його точку зору, аніж бідолашним провінціалам з Америки, які приказку "король ніколи не схибить" розуміють надто буквально. Певна річ, вона буде з радістю користатися розкішшю лондонського помешкання, де вони любитимуться, і його рахунком у банку, що для особи такого низького походження буде великим щастям. Лишалося ще одне питання, яке він волів делікатно з'ясувати, перш ніж почне втілювати свої мрії в життя.
— Хто такі Корак з Акутом? — спитав він.
— Акут — це Мангані, — відповіла Меріем, — а Корак — Тармангані.
— А що ж воно, на милість Божу, таке — Мангані й Тармангані?
Дівчина засміялася.
— Ви — Тармангані, — відказала вона. — Мангані волохаті — ви називаєте їх мавпами.
— То, виходить, Корак — білий? — спитав він.
— Так.
— А він що, ваш... як би це сказати, ваш... — він затнувся, зустрівши погляд ясних дівочих очей.
— Мій — хто? — наївно спитала Меріем, дуже далека від того, куди правив пан Морісон.
— Ваш, м-м... ваш брат? — видушив він.
— Ні, Корак мені не брат, — відповіла вона.
— То, може, чоловік? — врешті спромігся він.
Не маючи навіть гадки про те, що питання може бути образливим, Меріем дзвінко засміялася.
— Чоловік! — вигукнула вона. — Скільки ж, на вашу думку, мені років? Я надто молода, щоб мати чоловіка. Я про таке ніколи й не думала. Корак мені... гм... — І вона раптом збагнула, що ніколи досі не замислювалася над тим, хто, власне, для неї Корак. — Ну, Корак — це просто Корак, — і вона знову засміялася винятковій точності свого визначення.
Він дивився і слухав, але ніяк не міг збагнути сутність її вдачі, хоча вона говорила дуже щиро, і він волів, щоб думка про її цнотливість виявилася помилковою, інакше доведеться облишити свій план. Пан Морісон до певної міри совість мав.
Кілька наступних днів зусилля пана Морісона розвинути стосунки з дівчиною, як він передбачав, пішли намарне. Іноді він зовсім зневірювався і знову починав думати, що пропозиція вдаваного одруження не лучиться з тим, що він дужче й дужче закохувався в Меріем. А бачити її щодень і не закохатись було неможливо. Існувала ще одна обставина, яка надзвичайно ускладнювала панові Морісонові його плани: чистота і незайманість були най-сильнішим захистом дівчини — нездоланною перешкодою, яку можуть знехтувати лише виродки. Себе пан Морісон виродком ніколи не вважав.