— Що тут діється? — звернувся чужинець до Меріем мовою, якої вона не розуміла.
Вона похитала головою і заговорила арабською. Незнайомець відразу повторив запитання по-арабському.
— Вони забрали мене від Корака, — пояснила дівчина. — Оцей хотів на мене напасти. Другий намагався його зупинити, і цей його вбив. Вони обидва були погані, але цей найгірший. Якби мій Корак був тут, то забив би його. Ти, певне, такий, як і вони, тому й не вбиваєш його.
— Він заслуговує, щоб його вбили? — усміхнувся чужинець. — Звісно. Колись я це й зроблю, але не зараз. Я подбаю, щоб він більше ніколи тебе не скривдив.
Він схопив Мальбіна так, що здоровенний швед не міг навіть ворухнутися, хоч і силкувався, і тримав його невимушено, як малу дитину, — а Мальбін же був кремезненький чолов'яга. Швед лютував і лаявся. Він намагався повернутися до супротивника обличчям, силкувався бодай дістати його рукою. Потім почав гукати слуг, щоб ті прийшли і застрелили чужинця. Натомість до намету увійшло понад десяток чужих чорношкірих. Дужі ставні чоловіки зовсім не були схожі на бридку банду, яка товаришила шведам.
— Годі вже дурниць, — сказав чужинець Мальбінові, — ти заслуговуєш на смерть, але я не уповноважений законом убивати тебе. Я знаю, хто ти. Чув уже про тебе. Ти і твій приятель мали щонайгіршу славу. Ми не хочемо, щоб ти лишався в нашій країні. Цього разу я тебе відпущу, але якщо ти коли-небудь повернешся, я власноручно здійсню правосуддя. Втямив?
Мальбін борсався й пручався, взиваючи свого супротивника останніми словами. За це той стусонув його так, що в шведа аж зуби клацнули. Бувалі люди кажуть, що для дорослого чоловіка це найдошкульніша кара з усіх тих що не завдають безпосередньої шкоди здоров'ю, — давній добрий прочухан. Саме він Мальбінові й перепав.
— Тепер забирайся геть, — сказав чужинець, — як ще коли мене побачиш, пригадай, хто я такий. — І він прошепотів шведові на вухо своє ім'я — ім'я, котре справило на негідника куди більше враження, ніж ціла злива стусанів, а потім дав йому такого копняка, що чолов'яга вилетів з намету і впав на траву оддалік.
— Ну, — сказав чужинець, повертаючись до Меріем, — у кого з них ключ від цієї штуки, що в тебе на шиї?
Дівчина вказала на Єнсена.
— Завжди був у нього, — сказала вона.
Чужинець обшукав на вбитому одяг і знайшов ключа.
За мить Меріем була вільна.
— Ти відпустиш мене до мого Корака? — спитала вона.
— Я хотів би, щоб ти, повернулася до своїх, — відповів він. —Де твої співплемінці і де саме їхнє селище?
Він здивовано оглядав дивне варварське вбрання дівчини. З її вимови, вона начебто була арабка, але він ніколи досі не бачив, щоб арабські дівчата так одягалися.
— Якого ти роду-племені? Хто такий Корак? — спитав він знову.
— Корак! Ну, Корак — це мавпа. А більше в мене нікого нема, Корак і я живемо в джунглях самі, відколи А-хт став королем мавп. — Вона завжди вимовляла Акутове ім'я в такий спосіб, бо саме так уперше почула його, коли Корак прийшов до неї з великим мавпичем. — Корак сам міг бути королем, але він не захотів.
Здивований вираз з'явився в очах чужинця. Він уважніше приглянувся до дівчини.
— Отже, Корак — це мавпа? — сказав він. — А хто ж, скажи на милість Божу, ти?
— Я Меріем. І я також мавпа.
— Гм-м-м...
То був єдиний звук, на який спромігся чужинець після такої дивної заяви; але в його погляді можна було помітити іскорки співчуття й жалю. Він підійшов до дівчини і спробував торкнутися долонею її чола. Вона сахнулася і застережливо загарчала. Він усміхнувся.
— Тобі не слід мене боятися, — сказав він. — Я тебе не скривджу. Я лише хотів пересвідчитися, чи в тебе нема гарячки — чи здорова ти. Якщо все гаразд, то вирушимо на пошуки Корака.
Меріем пильно подивилася в його добрі сірі очі. Певне, вона побачила там безсумнівне підтвердження добрих намірів, тож дозволила йому покласти долоню на чоло і послухати пульс. Вочевидь, гарячки в неї не було.
— Чи давно вже ти мавпа? — спитав чоловік.
— Відмалечку. Вже багато-багато років, як Корак прийшов і забрав мене від батька. Батько бив мене. Відтоді я жила на деревах з Кораком і А-хтом.
— Де саме в джунглях живе Корак? — спитав чужинець.
Меріем окреслила рукою широке півколо, так що воно загалом вказувало на половину Африканського континенту.
— Ти можеш знайти шлях до нього?
— Я не знаю, — відповіла вона, — але він сам мене знайде.
— Тоді ось що я пропоную, — сказав чужинець. — Я живу за кілька переходів звідси. Ходімо до мене додому, там моя дружина заопікується тобою і догляне, поки ми знайдемо Корака або Корак нас. Якщо він знайде тебе тут, то зможе знайти і в моєму селищі. Так-бо?
Меріем і сама так думала, але їй не подобалося, що вони не вирушають шукати Корака негайно. З іншого боку, чоловік не збирався дозволяти малій, несповна розуму дитині піти в небезпечні джунглі. Він не знав, звідки вона прийшла і куда йде, але, що Корак та їхнє життя поміж мавп наслідок хворобливої гри уяви, — він не сумнівався. Він добре знав джунглі й вірив, що чоловік сам і без одягу здатен жити поміж диких звірів роками, але ж не мале і тендітне дівча! Ні, це неможливо.
Вони вийшли з намету. Мальбінові слуги похапцем згортали табір. Чорношкірі воїни чужинця про щось гомоніли з тубільцями. Мальбін стояв оддалік, червоний від гніву. Чужинець покликав одного із своїх.
— З'ясуй, звідки в них ця дівчина, — наказав він.
Негр запитав одного з Мальбінових слуг і повернувся до свого пана з відповіддю.
— Вони взяли її у старого Ковуду, — повідомив він. — Це все, що він мені сказав. Він присягається, що нічого більш не знає, і я думаю, що так воно і є. Ці двоє білих були вельми недобрі. Вони робили багато чого такого, що їхні слуги і втямити не могли навіщо. Було б дуже добре, бвано, вбити і того другого.
— Я гадаю, що ти маєш рацію; але в ці джунглі прийшов новий Закон. Все вже не так, як було колись, — відказав господар.
Чужинець постряв, поки Мальбін і його "сафарі" зникли в джунглях у північному напрямку. Меріем довірливо стояла поруч, тримаючи в засмаглій зграбній руці Джіку. Розмовляючи, чоловік нишком дивувався з потворності арабської говірки Меріем, але пояснив це собі душевною хворобою дівчини. Якби він знав, скільки років минуло, відколи вона не говорила цією мовою, то не дивувався б, що вона її напівзабула. Була й ще одна причина, через яку шейхова мова давалася дівчині так нелегко, але про цю причину ані вона сама, ані тим більше чужинець аж ніяк не могли знати.