Упродовж багатьох місяців дивне життя цієї трійці минало без особливих пригод. Зрештою, нічого вартого великої уваги не траплялося в нинішньому житті мавпи та хлопця, але для дівчинки то було безнастанне нічне марення, що тривало дні й тижні, аж поки вона не призвичаїлась спокійно дивитися в порожні очниці смерті. Поступово Меріем трохи навчилася мови — мови великих мавп. Куди швидше засвоїла вона умови життя в джунглях; і врешті-решт настав час, коли дівчинка стала посідати важливе місце в їхніх ловах, вартуючи, коли двоє інших спали, або допомагаючи їм віднайти слід здобичі, яку вони вистежували. Акут спілкувався з нею лише в разі крайньої потреби, коли необхідно було перебалакати, а здебільшого він уникав її. Хлопець завжди був з нею ввічливий, і було чимало випадків, коли присутність Меріем обтяжувала його, та він нічим цього не виказував. Коли Корак зауважив, що вона не дуже добре зносить нічний холод і вогкість, він зробив для неї невеличкий зграбний курінь високо на розлогих гілках велетенського дерева. Тут Меріем спала у відносному теплі й безпеці, самі ж Корак і мавпич ночували на голих гілках поблизу входу в надземну домівку дівчинки, де найзручніше було пильнувати її власницю від нападу можливих ворогів. Вони перебували надто високо, де не боялися пантер. Але була ще змія Хіста, — сама думка про неї викликала страх, — і великі бабуїни, що жили неподалік, — ці хоч ніколи не нападали, та завжди шкірилися й випускали-кігті, побачивши нашу трійцю.
Після спорудження прихистку для Меріем їхня життєдіяльність дістала певний осередок. Вони тепер уже не вирушали надто далеко, бо завжди треба було повернутися до свого дерева, перше ніж смеркне. Поряд протікала річка. Дичини і фруктів було вдосталь, не бракувало й риби. Їхнє життя спливало в повсякденних клопотах первісних істот — пошуках їжі й спанні з повним шлунком. Вони ніколи не зазирали далі сьогодення. Якщо юнак ще згадував своє минуле й тих, із ким він колись спілкувався в далекій столиці, то якось так відсторонено, немовби те, інакше життя було не його власне, а чиєсь зовсім чуже. Він більше не мріяв повернутись до цивілізації, бо неодноразові і завжди невдалг спроби заприязнитися з тими, від кого він сподівався дружнього ставлення, загнали його так далеко в глиб континенту, що він чувся тепер цілковито загубленим у хащах джунглів.
Крім того, коли з'явилася Меріем, він віднайшов те, що був утратив за час свого дикого життя в джунглях, — людське товариство.
Корак любив її не як, він чув, люблять наречену, а просто як найближчого товариша. Вони були друзями, приятелями — і все. Вони були наче два хлопці, — хіба що Корак ніби мимоволі виявляв до неї більшу увагу і готовність захищати дівчину й опікуватись нею.
Дівчина обожнювала його, як улюбленого, відданого їй брата. Про кохання вони обоє ще не знали. Та час минав, юнак дорослішав, і передчуття любові з'явилося десь на самім дні його серця. Коли Меріем опанувала мову їхнього спілкування, вони потоваришували ще більше, бо відтепер могли перемовлятися і користуючись небагатим словником мавпячої мови, — коли з необхідності, а коли просто заради приємності. Меріем часто товаришила Коракові в полюванні, бо навчилась чудового мистецтва мовчанки, коли треба було помовчати. Вона навчилася пересуватись по гіллі великих дерев так само спритно й нечутно, як і сам Корак. Висота більше не лякала її. Меріем, гойдаючись, перелітала з гілки на гілку або, відважна, гнучка й певна себе, щодуху ганяла по верховітті. Корак дуже пишався нею, і навіть старий Акут пом'якшав до дівчинки, хоча раніше він лише презирливо гарчав на її адресу.
Поближнє селище, де жили чорношкірі, хоч-не-хоч, дало їй хутряну запону, гарні пташині пера, мідні прикраси й зброю, бо Корак не дозволив їй ходити беззахисною. Згодом він міг пересвідчитися, що дівчинка дуже добре володіє зброєю, яку він для неї роздобув. На шкіряному паскові через плече у Меріем завжди теліпалася Джіка, яка й далі вислуховувала й зберігала найбільші таємниці своєї господині. Легкий спис і довгий ніж допомагали їй і в нападі, і в захисті. Її тіло вже красила округлість раннього дозрівання, — воно нагадувало тіло давньогрецької богині, але подібність на цьому не кінчалася, — обличчя дівчини також було прекрасне.
Коли вона більше звиклась із джунглями та особливостями свого дикого життя, страх покинув її. Якщо траплялася нагода; Меріем ходила на полювання сама, бо Корак з Акутом блукали десь далеко, адже не раз бувало, що їм не відразу таланило на ловах. Тоді здобиччю ставали дрібні тварини, часто це була саме її здобич. Іноді вона впольовувала оленя, а одного разу їй пощастило на кабана Горту, полюючи на якого, навіть Шіта мусила двічі подумати, перш ніж нападати.
У своїй околиці джунглів наша трійця мала чимало знайомих. Маленькі мавпочки добре їх знали, часто підходили близько, щоб згодом поцокотіти і попліткувати про них. Коли поблизу був Акут, малеча трималася на відстані, але коли Корак був менш уважний, а часом вони десь блукали обидва, і Меріем лишалася сама, тоді мавпочки підбиралися зовсім близько, обговорюючи її прикраси чи те, як вона бавиться з Джікою, яка була для них невичерпним джерелом подиву. Дівчинка бавилася з ними й підгодовувала їх, вони допомагали їй перебувати довгі години чекання на Корака.
Вони не раз ставали їй у пригоді. На полюванні допомагали вистежити здобич. Часто прибігали до неї по деревах, щоб повідомити: поблизу є антилопа чи жирафа, або злякано застерегти, що десь тут неподалік Шіта або Пума. Її маленькі спритні друзі приносили чудові, виплекані сонцем плоди, які росли ген далеко від стежки, на недосяжних для неї тонких гілках у верховіттях джунглів. Іноді вони, бувало, утнуть їй якусь каверзу; але вона завжди була чемна й доброзичлива до них, та й вони, на свій дикий, напівлюдський манір, дуже симпатизували їй і були чемні. Їхня мова була подібною до тієї, якою спілкувалися великі мавпи, і Меріем могла порозумітися з малими, хоч їхній словник і не був дуже багатий. Для знайомих речей вони мали назви, так само як і для відчуття болю чи насолоди, радощів, суму або люті. Ці слова були одного походження з тими, що вживалися поміж великими мавпами, якщо припустити, що мова Ману була їм рідною мовою. Сни, надії, мрії, минуле, майбутнє не мали відповідників у мові Ману — мавпочок. Все було в теперішньому часі — особливо відчуття шлунку та шукання їжі.