І справді за мить він почув легенький шерех пухнастого тіла й оксамитових лап: звір перелазив пакілля за хатиною. А потім почав продирати отвір поміж стовпами, що формували стіну. Врешті через дірку в стіні ковзнув досередини великий звір і тицьнувся холодним носом Тарзанові в шию.
Це була Шіта, його вірний друг. Легенько повискуючи,, вона уважно обнюхала простертого на землі чоловіка. Можливості обміну думками між цими двома були обмежені, тож Тарзан не був певен, чи Шіта зрозуміє те, що він хотів би втовкмачити їй. Шіта, звісно, бачила, що він зв'язаний і безпомічний, але чи до розуму пантери дійде, що її панові заподіяно зло?
Шітина поява тут була дуже добрим знаком — пантера могла б добряче допомогти Тарзанові. Але хоч як Тарзан наказував Шіті перегризти його пута, великий звір ніби зовсім не розумів, чого від нього хочуть, і тільки лизав Тарзанові руки.
Коли це щось урвало їхню спробу порозумітися. Хтось наближався до хатини. Шіта загарчала й шаснула в темний куток. Вочевидь, той, хто входив, не чув грізного попередження, бо швидко й впевнено увійшов до хатини — високий, голий, дикий воїн.
Він ступив до Тарзана й штрикнув його списом. Тарзан несамовито закричав, і в ту ж мить, мов за командою, з далекого, темного кутка хатини на дикуна метнулась убрана в хутро блискавка смерті. Упавши всією своєю вагою на груди розмальованому дикунові, великий звір вгородив свої жовті могутні ікла в горлянку негра, розриваючи гострими кігтями чорне тіло.
Пролунав страшний крик болю й жаху з вуст смертельно пораненого дикуна, змішавшись із виклично хижим завиванням пантери. Потім настала моторошна тиша, в якій чувся лише хряскіт кісток та звук дертого м'яса.
Від того галасу селище вмить стихло. Потім почулися голоси людей, що радилися.
Чути було сповнені страху, вискливі голоси тубільців і глибокий, низький голос влади — то говорив вождь. Потім Тарзан і паатера почули наближення юрби. Тарзанові на подив Шіта полишила свою розтерзану здобич і нечутно вислизнула в той самий отвір, яким дісталась досередини.
Тарзан чув, як м'яко ковзнуло тіло пантери через огорожу, і потім запала тиша. З протилежного боку він чув, як наближаються дикуни, аби розвідати, що ж тут трапилось.
У нього не було великого сподівання на те, що Шіта повернеться. Якби велика кішка хотіла оборонити його від ворогів, то лишилася б обік нього, почувши наближення дикунів.
Тарзан знав, як дивно іноді спрацьовує мозок могутніх лісових хижаків, які по-диявольськи безстрашні вони перед лицем смерті і як, бува, лякаються найтихішого шелесту...
Тарзан знизав плечима. Ну то й що? Він все одно був готовий загинути — та й що, зрештою, могла Шіта зробити для нього? Хіба загризти кількох дикунів, перш ніж рушниця когось із білих знешкодила б її.
Якби тільки пантера здогадалась перегризти його пута! Тоді все закінчилось би зовсім іншою історією! Але звір його не зрозумів і забрався геть, а Тарзан утратив останню надію.
Тубільці підійшли до входу в хатину, злякано зазираючи досередини. Двоє передніх зі списами й запаленими смолоскипами в руках полохливо сахалися до задніх, а ті тисли й підштовхували їх наперед.
Вереск пантери та крики її жертви знітили й збили з пантелику чорних мешканців селища, тож моторошна тиша хатини, в якій панував морок, здавалася їм ще лиховіснішою.
Ніхто не знав, яка небезпека чаїться в тиші й мороці хатини. Врешті один з воїнів надумався — кинув у прочинені двері запаленого смолоскипа. На кілька миттєвостей полум'я освітило хатину зсередини й згасло.
Як і раніше, коли вони полишили його, на долівці лежав міцно зв'язаний білий чоловік, а посеред хатини лежало інше нерухоме тіло — з розірваним горлом і роздертими грудьми. Це видовище нагнало на забобонних дикунів набагато більше страху, аніж коли б вони побачили саму Шіту. Зрозуміло було тільки, що хтось напав і по-звірячому вбив їхнього товариша.
Воїни не бачили, хто це вчинив, і їхня розбурхана уява ладна була приписати цю страшну справу надприродній силі. Тож вони нажахано кинулися навтьоки, штовхаючи і збиваючи одне одного з ніг.
Упродовж цілої години Тарзан чув віддалені голоси, які долинали, схоже, з протилежного кінця селища. Ймовірно, дикуни радилися і розпалювали в собі відвагу для повторних відвідин хатини. Раз по раз звучали дикі верески, якими під час війни воїни додають собі відваги на полі бою.
Врешті першими увійшли двоє білих, які тримали рушниці й запалені смолоскипи. Тарзана анітрохи не здивувало, що Рокова поміж них не було. Він був ладен побитися об заклад, що жодна земна сила не змусить цього підлого боягуза піти на небезпечне розвідування.
Юрби тубільців підбадьорилися, побачивши, що на білих у хатині ніхто не нападає, і кілька негрів також увійшли до хатини. Вони момоволі заклякли від жаху, коли помітили знівечене тіло свого товариша. Двоє білих марно намагались випитати в Тарзана, що тут трапилось. Тарзан тільки хитав головою, і пбхмура посмішка людини, що знає таємницю, кривила його уста.
Нарешті увійшов Роков.
Він поглянув на закривавлений труп чорношкірого на підлозі й сполотнів. Обличчя його стало схоже на маску невидимого смертельного жаху.
— Ну ж бо! — сказав він вождеві. — Берімось до роботи та кінчаймо з цим демоном, поки він не звів тобі ще й інших людей.
Вождь наказав підняти Тарзана й вінести до стовпа. Проте, не зважаючи на суворий тон наказу, чорношкірі не наважувалися якийсь час виконати його і нерішуче тупцяли на місці.
Врешті четверо молодих воїнів насмілилися, міцно схопили Тарзана й, перемагаючи страх, дуже обережно ви-тягли його з хатини.
З двадцятеро чорношкірих, дико завиваючи, оточили в'язня, штовхали й били, поки четверо волокли його селищною вулицею. Потім міцно прив'язали до стовпа, що стояв посеред розкладених багать, на яких парували казани.
Тарзан, міцно прив'язаний до смертельного стовпа, безпорадний, без всякої надії на порятунок, тепер уже, ясна річ, не був небезпечний. Роков бачив це, і до нього повернулася звична самовпевненість.
Він наблизився до мавполюда, вихопив списа в дикуна, що стояв поблизу, й завдав беззахисній жертві перший удар. З рани по білій шкірі велетня потекла цівка багряної крові, але жоден звук страждання не вихопився з його вуст.