Тартюф

Сторінка 8 з 16

Мольєр

Тартюф
В розмовах трохи більш собі шукайте впину,
А як не хочете, то я вас тут покину.

Доріна
Ні, я сама піду і вам тут спокій дам;
Я тільки пару слів сказати маю вам,
Що пані от сюди з своєї прийде хати
У вас короткої розмови попрохати.

Тартюф
Ох, згоджуюсь.

Доріна
(набік)
Чи бач — увесь аж заяснів!
Так от що: здогад мій, як бачу, не змилив.

Тартюф
Чи хутко прийде?

Доріна
От неначе вже й надходить,
Так, це вона; піду ж, щоб вам не перешкодить.

ЯВА 3

Ельміра, Тартюф.

Тартюф
Нехай вас щедрий бог повік благословля,
І душу й тіло вам нехай оздоровля,
І ощастить вас так, як тут бажати може
Найнижчий з-поміж тих, що хвалять ім’я боже.

Ельміра
За цю зичливість я, уклінно вдячна вам.
Чого ж ми стоїмо? Чому б не сісти нам?

Тартюф
(сідає)
Як же ся маєте по вашій лихоманці?

Ельміра
(сідає)
Гаразд; покинула мене тоді ж уранці.

Тартюф
Не ради то моїх нікчемних молитов
Від милосердного рятунок вам прийшов.
Хоч, правда, в молитвах, що я до бога мовив,
Просив я про одно, щоб він вас уздоровив.

Ельміра
Я вашій щирості турботи завдала.

Тартюф
За вас найбільшая турбота все ж мала.
Ох, замість вас я сам хотів би слабувати.

Ельміра
Любов до ближнього не слід надуживати…
За вашу ж добрість я чолом вам оддаю.

Тартюф
Ви заслужили більш, ніж те, що я роблю.

Ельміра
Я хочу з вами тут про щось поговорити.
Гаразд, що тут ніхто не може перебити.

Тартюф
Для мене, пані, то щасливий справді час,
Що тут на самоті прийшлось побачить вас;
Про це до господа я засилав благання,
І він оце тепер вволив мої бажання.

Ельміра
Я з вами кілька слів хотіла б обмінить.
Відкрийтеся ж мені й нічого не таїть.

Даміс, не видний іншим, відчиняє трохи двері і прислухається до розмови.

Тартюф
Ви звабили мене ласкавими словами,
Я ж душу всю мою розкрию перед вами.
Найперш клянуся: я на тих гостей повстав,
Що чарів ваших блиск до себе прикликав,
Не яко ворог ваш, не з думкою лихою,
Але від щирості, що всюди править мною.
Душа збентежилась…

Ельміра
Чи віри ж я не йму?
Ви дбали на користь спасінню моєму.

Тартюф
(тисне Ельмірі руку)
О так, запевне так, найкращії жадання.

Ельміра
Ох, як ви тиснете!

Тартюф
То щирі почування.
Вам лихо вдіяти? Ні, думка не така
У мене; я скоріш…
(Кладе руку Ельмірі на коліно).

Ельміра
Де ж ваша це рука?

Тартюф
Я вбрання мацаю, матерію дивлюся.

Ельміра
Та перестаньте-бо, я лоскоту боюся.

Ельміра відсуває своє крісло. Тартюф присувається до неї.

Тартюф
(мацає Ельмірину косинку)
Яка мережечка, на диво, боже мій!
Чого то за наш час не зможе хист людський!
Чи бачив хто коли таку тонку роботу?

Ельміра
Але вернімося до нашого клопоту,
Я чула, що Оргон думки вже відміни
Й дочку вам віддає. То правда чи брехня?

Тартюф
Казав він щось таке, але я вам признаюсь,
Що не за щастям тим я серцем побиваюсь;
Десь-інде, в іншій-бо, чудовішій красі
Увесь мій любий рай, мої бажання всі.

Ельміра
Авжеж, ви на землі не любите нічого.

Тартюф
Не дав мені господь, ох, серця кам’яного.

Ельміра
А я так думаю: спасенна ваша путь,
І ваші всі гадки до неба просто йдуть.

Тартюф
То правда, нудимся ми за довічним раєм,
Але й дочасної краси не забуваєм:
Препишний неба твір, урода чарівна
Побожні почуття зворушує до дна.
В таких, як ви, краса небесная відбилась,
У вас же найясніш, найкраще засвітилась.
На личку вашому небесні всі дива,
Ваш погляд очі всім і серце порива;
І я, дивившися на вашу пишну вроду,
Склонився перед тим, хто появив природу.
І в вашім образі я щиро полюбив
Найкращий з образів, де він себе з’явив.
Спочатку я таки, боявсь того кохання,
Бо думав, що воно диявольське наслання,
І був наважився не бачить вас ніде,
Гадав, що через вас душа до згуби йде.
Але вкінці спізнав, красо моя препишна.
Що то свята любов, а не жадоба грішна,
Що з соромливістю погодиться вона,
І я сказав собі: люби, як серце зна!
Я надто сміливий — це сам я почуваю,
Що вашій добрості це серце поручаю,
Але надії всі мої у вас самій,
На заходи ж свої не маю я надій.
Від вас я тільки жду собі добра, спокою.
Від вас терпітиму або всі муки згою,
Скажіть — і буду я щасливий чоловік,
Звеліть мені — і я страждатиму повік.

Ельміра
Освідчилися ви, по правді, досконало,
Хоч це мене, скажу, чимало здивувало.
Чи ви не мислили, ступивши на сей шлях?
Чи серце не могли озброїти в грудях?
Побожний чоловік, якого ймення всюди…

Тартюф
Побожний… а хіба побожні… то й не люди?
Кого хоч раз ваш вид небесний освітив,
То вже не мислить він, бо розум загубив.
Цю мову, може, вам од мене дивно чути,
Але я ангелом ніяк не можу бути.
Якщо вас гніває признання це моє,
То в вашій ліпоті вина найбільша є.
Заледве вбачив я надлюдське це сіяння,
Віддав я душу всю під ваше панування.
Про ніжний погляд ваш не скажеш у словах:
Він хутко геть прогнав з душі моєї страх,
Подужав молитви, пости, покутні плачі
І повернув до вас бажання всі гарячі.
Зітхання й погляди про це казали вам,
Тепер же віри йміть ще більш моїм словам.
Коли б же ви могли прихильною душею
Хоч трохи зглянутись над мукою моєю,
Коли б у смуток мій спокою налили
І до нікчемного раба свого зійшли, —
Я так би поважав небесну вашу вроду.
Як ще не шанував ніхто нікого зроду,
Тоді за вашу честь не мали б ви страху.
Я б не навів на вас недоленьку лиху.
А всі панки оті, що їх жінки голублять,
Все роблять голосно, порожню славу люблять,
Прилюдно хваляться, що пощастило їм,
Любові кожний знак показують усім.
Довіру зраджують дурними язиками
Й на власний вівтар свій наводять темні плями,
Але такі, як ми, кохають і мовчать,
І тайності чужі ховають під печать.
Ми хочемо самі зістатися в шанобі,
Тому й страху нема укоханій особі.
Хто любить нас, того неслава не торкне —
Ми скрити вміємо заласся потайне.