— Як я хотів швидше на батьківщину, як я скучив за кучерявими соснами та сумними березами, за своїми друзями,— так само тихо, що тільки чує один Жуковський, каже Брюллов,— і як боявся повернення! Я боюся цього клімату, цього холодного клімату, який душить такі таланти, як Пушкін. Я познайомився з ним тепер у Москві, і ми відразу стали щирими друзями, братами в мистецтві. Ми багато говорили з ним, і багато дечого непокоїть мене... Але все, що я знаю, все, що я маю, я віддам до останньої краплини цій палкій молоді, усій моїй вітчизні. Це я знаю...
Жуковський потиснув йому руку. Він теж був щирим другом Пушкіна, і хоча сам був близьким до двору, вихователем царевича, але добре розумів, який клімат лякає волелюбну душу художника.
— А чи ти знаєш, Карле Павловичу, які рядки написав Пушкін до твоєї картини,—мовив він уже голосно, щоб розвіяти думки, які налинули раптом на Брюллова:
— Везувий зев открыл, дым хлынул, клубом пламя Широко развилось, как боевое знамя, Земля волнуется, с шатнувшихся колонн Кумиры падают. Народ, гонимый страхом, Под каменным дождем, под воспаленным прахом Толпами стар и млад бежит из града вон.
— "Кумири падают..."—повторив Карл Брюллов і глянув ще раз на свою улюблену картину — плід наполегливої і натхненної праці.—Мистецтво безсмертне! Друзі,— звернувся він до молоді,— віддамо йому все наше життя до останньої краплини. Воно вимагає всього тебе до останку.
— Як він сказав! Як він натхненно сказав! — не могли заспокоїтися ні Мокрицький, ні Сошенко, які почували себе на сьомому небі. У цей час старий професор Іванов сплів вінок з лаврів, мірт та різних квітів, що прикрашали стіл, підійшов до Карла Брюллова і, усміхаючися, поклав йому на голову.
Але Брюллов зняв вінок з своєї голови і надів на сиву голову свого колишнього професора, вимовивши з надзвичайною теплотою:
— Ось кому він належить...
— Хіба можна бути щасливішим, ніж ми сьогодні! — прошепотів Аполлон.
Надворі було ясно, як удень. Це петербурзька біла ніч чарувала всіх.
Свято не припинялося.
БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ
Як добре, що в Петербурзі білі ночі!
Хлопці, зморені денною працею, ще сплять. Зовсім тихо і на хазяйській половині. Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку.
У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно, як удень. Це петербурзька біла ніч. Тарас не може заснути. Та він і не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати про що хоче. Зараз так видно, він навіть може робити, що хоче!
Тарас посміхається сам до себе, обережно, щоб нікого не розбуркати, встає, накидає на плечі халат, засовує в кишеню сірий рисувальний папір і олівці. Зупиняється на мить.
"Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу", вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю.
Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.
Це привозять матеріал для Ісаакіївського собору, який будують на Сенатській площі. Тарас уже не раз з цікавістю ходив навколо величезного риштування, в яке ще одягнена будова, дивувався з велетенських мармурових брил, шо їх прикотили з Фінляндії, задивлявся на портики з гранітовими колонами з капітелями. Більше трьох тисяч робітників зайнято на будівництві собору, і цього літа будова росте особливо швидко. Тарас зупинився на мить коло гавані. Скільки людей, скільки невідомих шляхів пропливли, пройшли всі вони — і ті моряки, шо привезли ці надзвичайні прикраси, і ці обідрані вантажники, які на мускулястих руках виносять привезене з далеких країн.
— З дороги! — штовхає хтось сердито в бік, і він замислений іде далі. Галас і гомін лишаються позаду, а з ним знову тиша чарівної білої ночі. Ось його улюблена набережна, де стоять ті будинки, на які він завжди дивиться з тугою і заздрістю. Університет... Академія наук... І шо найдужче полонить його неспокійну душу — Академія художеств.
Він дивиться на сфінксів, які підводяться з води напроти і ніби охороняють завжди вхід до цього світлого храму.
Але що це? Чи це почулося? З будинку Академії линуть голоси, співи... Може, йому здається? Що діється зараз там, уночі? Яке життя буяє в цьому недосяжному для нього храмі?
Коли б не сонний воротар, він може б по-хлоп'ячому зліз на спину однієї з цих страшних кам'яних істот і зазирнув у вікно. Але, звичайно, він цього не зробить.
— Швидше, швидше проходь, Тарасе, — каже юнак сам до себе, — це не про нас з тобою писано.
І вже не зупиняючись, він іде далі. Напроти над Невою — Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю, на кронверку якої десять років тому повісили п'ятьох "святих безумців"—декабристів.
Тепер уже Тарас знає це; про них тоді прочитав рядки Пушкіна один із студентів у Ширяєва.
Так, і Пушкін Олександр Сергійович живе в Петербурзі...
Тарас проходить мостом над Невою і простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін Олександр Сергійович недавно навіть жив тут зовсім близько і що й він часто білими ночами в халаті і в пантофлях виходив у Літній сад і, сміючись, казав друзям: "Літній сад — мій город".
Зараз нікогісінько тут нема. Сторож мирно хропе коло своєї будки. Всі статуї в тьмяному світлі білої ночі здаються зовсім іншими, ніж удень, не такими грубими. Тарас замріяно дивиться на чудову, величну і в той же час легку, немов мережану, чавунну огорожу саду, на маленький будиночок праворуч — найперший палац Петра Першого. Маленький золотий флюгер на даху будиночка стоїть нерухомо — вітру нема. Рідка для Петербурга спокійна година. Він пройшов садом, помилувався на високу мармурову вазу напроти Михайловського замку і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати. Але всі почуття, думки, мрії збуджені прогулянкою. Він не може зараз перевтілити їх, перелити у спокійні лінії. Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи степами, ярами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні.