Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.
— Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.
...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.
Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.
— Так от що, парубче, — мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені і потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.
— А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.
— А чому ні? Повчишся у мене і до пана вернешся. "То вже побачимо", подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього на плечах, а крила виросли.
— Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!
Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко, — як тебе обігнати?
— Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..
"Скажений!" — подумав дядько, який їхав шляхом.
*
Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, листа. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гримати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, з заклопотаним, сердитим обличчям.
— Там до вас якийсь хлопець з Кирилівки проситься,— сказали йому.
— Ну, жени його сюди!..
Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.
— Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали.
Хлопець говорив вільно, жваво.
"А саме тебе, голубе, мені й треба!" подумав управитель, враз повеселішав, аж прицмокнув.
— А батьки в тебе є?
— Ні, померли, сам я.
— Ну, воно й краще.
— Та ні... — похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра, пане управителю... Так дасте документа?..
— Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель. — Оце я листа від пана одержав. Йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.
— В козачки?! Які козачки?.. —ледве вимовив Тарас.
— А такі там козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого посилаю. Ти хлопець, нівроку, моторний і меткий, може й навчишся чого.
— Пане управителю... — тремтячим голосом мовив Тарас. — Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівський маляр погодився мене взяти.
— Ну, годі там базікати!—махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому зібрати. Ну, одведіть його на кухню.
Ще не розуміючи, що сталося, Тарас поплентався за якимсь служником на кухню...
Він глянув з вікна, ніби прощаючися з луками, гаями, ставками. Тепер прощавай усе!.. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили.
Шляхом їхали гарби, може і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим Чорним шляхом!..
Так Тарас потрапив до свого пана Енгельгардта.
"МІЙ ВЛАСНИЙ ХУДОЖНИК"
Пан сидить у м'якому довгому фотелі. Іноді так собі просто сидить, спочиває після прогулянки, іноді читає якусь книжку, не по-нашому писану, смішну, певне, бо завжди сміється, як читає. І все одну й ту саму, хоч вона й тоненька.
— Люльку! — іноді крикне. Хоч люлька тут же під боком, на круглому, з червоного дерева столі, та не варт руку простягати—козачок подасть. Запалив люльку. Тиша.
— Води! — бовкне пан, і козачок знову кинеться стрілою до того ж червоного столика, наллє води з кришталевої дорогої карафи, подасть. Знову тиша і нудьга.
Козачок сидить у передпокої і позіхає так, що трохи собі щелепи не зверне. Так треба просидіти цілісінький день. Піти нікуди не можна — а що, як панові потрібно буде води подати або муху відігнати?
З нудьги козачок починає під ніс собі наспівувати стару рідну пісню:
— Ой не шуми, луже, Зелений байраче, Не плач, не журися, Молодий козаче!..
Та це панові заважає.
— Ти що там розспівався, бидло!.. Ану, помовч!
Що ж, почухає потилицю Тарас та й змовкне.
Кухар з нього ніякий вийшов — так і старший кухар признав. Не раз відчув Тарас на своїй голові і здоровенного ополоника, і макогона, та все ж таки далі того, щоб попіл вигребти або казани почистити, не пішов. Та й то робив абияк. Ну, а пан хотів, щоб його кухня вславилася не менше від кухні графа Строганова—у того ж кріпак-кухар вигадав страву і вславив свого пана між усіма панами, і звалася та страва — "беф-строганов". Пан Енгельгардт любив добре попоїсти — це одразу було помітно, як тільки глянеш на його налиті щоки та товсті, ніби завжди масні, губи — отже й кухню хотів завести неабияку. І слава Строганова не давала йому спокою. Виявив би Тарас талант, може б і в Варшаву саму послав — вивчитися готувати різні делікатеси,—так і управитель казав,—але Тарас тікав з кухні і десь під кущами розвішував свою колекцію малюнків та милувався з неї.
— Нічого з нього тут не вийде! —махнув рукою управитель, і коли пан прислав листа, щоб усю гвардію козачків, яких зібрали, прислати до нього у Вільно, управитель послав і Тараса.
Правда, в листі, де повідомляв, скільки відправляють до пана пудів пшениці, скільки масла, скільки полотна і скільки хлопців, проти прізвища Шевченка управитель приписав: "Можна вивчити на хатнього маляра", бо помітив уже і колекцію Тарасових малюнків, і його власні спроби.