Не зайди ж, місяченьку, за хмару —Привеземо молоденьку на славу!"
Антін бере хліб, яким його благословляли батько й мати, і виходить під музику й спів.
Надворі йде розміщення в санях. Довше всіх вовтузяться свашки. їх таки багатенько. Видимо, дійсно спросив Антін "усю родиноньку — і близькую, і далекую". Повен двір людей. Гомонять, жартують. Нарешті, під благословення батьків, під гомін людей, із дзвінками, лентами, музиками рушає поїзд по молоду. Регіт! Крики!..
Через поле полтавськеє їхало військо боярськеє.
Ой лісом ідуть —На куни стріляють.
Полем ідуть —Перепілоньки мають.
Селом виїзджають —Колоньки підтинають.
До воріт приїжджають —Конички ворота ламлють.
До сіней входять —Шапочки не здіймають.
А молодий так прямо розбишакою якимсь малюється. Де він стане — земля стогне, куди гляне — трава в’яне. Велить своєму війську пускати перлові стріли, вибивати кам’яну стіну та добувати королівну.
XIII
Сонце було вже низенько, коли гучно, бучно, голосно, дзвінко не в’їхав, а влетів поїзд до Кирилівки. На вулицях мало було людей, сама дітвора гралася, але на звук отих дзвоників та вигуків боярських почали стрімголов вибігати з хат матері та хапати дітенят — бо як скажені люди їдуть.
І справді. Мов від якої погоні лютої, мов цигани, що покрали коней і хотять за ніч триста верст уїхати, летів поїзд тихими вулицями кирилівськими. Не одному парубкові заздро, що як прийде час, то не зможе він отак бундючно поїхати по свою молоду. Не одна дівчина від нетерпеливості аж плечами поводить — щоб скоріше до шлюбу, щоб і по неї отак, брязкаючи, приїхав пишний поїзд. А старі згадують, як то було в їхні часи, і здається їм, що тоді все було ще краще.
І от уся та лавина коней, саней, червоних, зелених хусток, шапок сивих і чорних, звуків пісень і струн — все те нараз мов ударилося об яку стелю — об зачинені ворота.
Перед ворітьми товпа, а за ворітьми, у дворі, ще більша. Кирик розігнав своїх коней, як шалених, і врізався у товпу. Дивним дивом нікого не стоптано, нікого не поранено.
У повітрі замигтіли коляки. Почулися крики:
— Бий їх, сяких-таких!.. Що воно за наволоч до нас понаїздила? Це, мабуть, розбійники!
Кирик свистить у два пальці, та так же переразливо, що аж у вухах лящить. Бояри кричать:
— З дороги! Геть з дороги, а то ми вас тут усіх постріляємо!
Крики, грюкіт — аж Тарас перелякався. Бо то справді виглядало коли не на сам бій, то на початок його. Обличчя у всіх розлючені, кулаки сучать — от-от кинуться один на одного!
І тільки глянувши на свашок, зрозумів, що то все так собі, що нічого страшного нема. Свашки, все так же спокійно розвалившися, співають:
Ой наш милий свату, 7 Пускай же нас в хату,
Коникам супочити,
Нам суконьки посушити,
Коникам обрік їсти,
А нам у господі сісти.
Ой доки ж ми та стоятимем,
Зелену траву та топтатимем Червоними та чобітками,
Золотими та підківками?
І нараз із-за воріт, мов дзвіночки срібні задзвонили, — то дівчатка кирилівські обізвалися. Аж зрадів Тарас.
Йому здалося, що він був десь надзвичайно далеко, барився довго, а оце прибув нарешті й додому.
Ой що то на нас наступає,
Підковками двір копає?
Чи з поля телята,
Чи з лісу звірята,
Чи з міста міщани...
Чи з села селяни?
Свашки відгукуються:
Це ж вашого тестенька Стоїть зятенько.
Мабуть, ви його та не любите,
Що ви його та не пустите.
Дружки кажуть, що вони ніяких нелюбів не знають, що їхні парубки все сини отецькії, на них шапочки шляхетськії.
А пою; п/т ІДЄ пісенне суперництво, бояри переконуються, що нічого не поможе, і починають торгуватися. Властиво, від імені бояр це робить Кирик. Очевидно, він вигадує щось чудне, бо звідти чути вибухи реготу. А свашки тим часом своєї:
Пусти, свате, в хату!
Тут нас небагато:
Тридцятеро й троє На подвір’я твоє,
Сваха та світилка І вся наша родинка.
А ми тобі не докучимо...
Тільки сукні пересушимо.
У нас невеликі шати —Нам аби Катрю дістати.
Дай рученьки погріти,
Дай дівоньку оглядіти:
Чи хороше наряжена,
Чи гаразд посажена.
Твердиня не одчиняється. Тим більше, що Кирик ніяк не діб’є торгу: дуже, Мабуть, дешево дає. Регіт, мов млинові колеса, по підлозі котиться, доноситься звідти. Щось, мабуть, нескоро попадуть поїзжани до двору...
Впустіть же нас, впустіть,
Воротічка нам одчиніть,
Бо нас, нас слотонька б’є,
Сукмана на нас гниє.
Ми люди з доріженьки,
Болять у нас ніженьки,
Ми люди дорожні —У нас животи порожні.
Не помагає й цей аргумент — ніхто на свашок не звертає уваги. Вони кричать уже Кирикові, щоб добивав скоріше торгу. А Кирик, мабуть, саме тільки у смак увійшов, бо регіт уже й не припиняється.
Ой гребля, гребля велика,
Ой туча, туча глибока!
Ой пускай, пускай до хати,
Не дай нам стояти.
Бо в нас короваєць великий —Не може дружба вдержати.
І це не помагає. Свашки беруться на інший спосіб. Вони вказують, що приїхали ж не з порожніми руками, що у них є прекрасні дари: і черевички сап’янові, і панчішки крамові, і підв’язки єдвабні.
Але всі ці розкоші ставляться в ніщо. Дружки відповідають:
Краща наша Катря,
Аніж ваші черевички З бурякової гички,
Папером підбиті —По солому ходити.
Ну, що ти будеш робить! А там Кирик ніяк не скінчить. Беруться свашки
Вийди, теще, надвір,
ще до іншого способу:
Не лякайся, як звір.
Видно, теща ізлякалася Та на піч ісховалася.
Не лякайся, теще...
Небагато нас є ще:
Да сто коней верхових,
Да сімдесят возових.
Отака тобі. Антоне, пихота:
Зачиняє твій тестенько ворота.
Позачиняв, позамикав замками —Понеділюй, Антосю, за воротами.
Із свашок уже сміються люди:
— Ви б краще їхали назад: видима ж річ, що вас сюди не пустять...
Виходить, свашкам уже таке, хоч плач.
Що ми вам провинили,
Що ви нас іспинили?
Пустіть на піч погрітися —Молоду подивитися.
Потім бере їх сумнів, що, може, не туди потрапили:
Либонь ми та не влучили,
Не до свата заїхали.
Бо якби вони нам свати,
То пустили б до хати.
Але тут, нарешті, Кирик, мабуть, добив торгу, бо щось уже там, у гурті, чути, випивають. Трохи згодом уже порожня пляшка летить у повітря. А ще згодом, скриплючи, одчиняються ворота, і поїзд молодого в’їздить у двір.
Посеред двора Тарас убачив стіл, застелений рядном. На столі — хліб, сіль і чашка. А коло столу — оце вже було дивно — стояла мати, а на ній був одягнений кожух шерстю вверх. У руках держала кухоль.