Тричі мати приступала до Антона й кидала в нього вівсом, беручи зерно з кухля. А свашки співали:
З якої причини
Теща вбралася в овчини?
Хоче зятя злякати,
Щоб дочки не дати.
А зять не боїться —Проти тещі становиться.
Приступивши до зятя втретє, мати кинула кухоль на землю. Кирик підхопив той кухоль і швиргонув через хату — аж засвистіло!..
Потім мати взяла із столу чашку й подала її Антонові. Кирик із палкою в руках забіг іззаду молодого. З товпи його підбадьорювали, кричучи:
— Ану-ну, Кирику, не підведи! Націляйсь добре!..
Кирик надійно потрусює палкою: не бійтеся, мовляв, не підкачаю.
Антін узяв із рук матері чашку й удавав, ніби хоче пити. А сам бистрим рухом кинув чашку поза себе. Кирик підскочив і зручним ударом палки розтрощив на лету чашку в дріб’язок. Гомін одобрения пішов по товпі.
Але тут Тарас почув, що його хтось тягне за рукав. Оглянувся — то була дядина Олена.
— Де ти шалаєшся? А ми тебе шукаємо, шукаємо. Ходім швидше у хату!
Ого, яка важна особа Тарас, що його навіть шукають!
Коли увійшов до хати — його стріло загальне: "О-о-о! Нарешті!.."
Тарас переконався, що він таки справді персона поважна, хоч іще не знав, до якої чинності він придатний.
Щось там його повчали дівчата, перебиваючи одна одну, але Тарас мало зрозумів, чого, власне, від нього хотять. Дали йому палку в руки й поставили біля Катрі. І Микита тут же стоїть, та ще й до дівчат сміється. Чи не парубок!..
Гляне Тарас на Катрю — а вона теж сидить по-чудному: чолом похилилася на стіл, а голова накрита хусткою. Уся голова. Дівчата розливним, імлистим мотивом затягають:
Ой імла, імла,
По полю лягла,
А наша Катруся К столу прилягла.
Кирик вносить коровай і ставить на стіл. Глянув на Тараса й на Микиту, витріщив очі, розставив руки.
— Свят, свят!.. Що це воно на нашому місці сидить?
А Микита — та завзято так:
— Що ми? Ми люди тутешні, а от ви звідки тут узялися?
Аж тепер зрозумів Тарас що йому робити — те що й Микита. Та й собі:
— Ага, ага! Ми тутешні, тутешні. А ви звідки? З Зеленої, може, Діброви?
Кирик пресерйозно відповідає:
— Ми? Ми з Бильців. Є такий город Бильці, а в ньому дурні людці — отакії ж, як ви. Тріскою цибулю косять, а вилами борщ носять. І ще є там город Вонгарь, а в ньому новий винбарь. А у тому винбарі віл печений і часник товчений. Строми ніж — одріж і їж.
— Ми на ваші слова не вповаємо (це Микита). Показуйте прашпорт!
— Який там їм прашпорт! Бийте їх, хлопці! — кричать бояри й наступають на братів. Микита й Тарас обороняються палками. Тарасові це подобається, він аж регочеться. Дівчата співають:
Ой наступає Литва,
Буде тут битва!
Братіку та голубчику,
Січи, рубай — сестри не дай!
— Годі! — кричить Кирик. — Бачу, що не подужаємо. Давайте торгуваться....
А Микита розійшовся, розчервонівся. Кричить:
— Який там торг! Ми не хочемо торгуваться! Ви прашпорт нам покажіть...
— Еге ж!.. Прашпорт! — Підкрикує, аж визкотить, Тарас.
Кирик чухається. Потім витягає з кишені засмальцьований шматок паперу, б’є по ньому боком долоні й починає читати:
— Як жив я із дідом, а батька ще й на світі не було, то ми з дідом хазяйнували. І були в нас два коти, як орли. То ми, було, запряжемо їх, припічок і комин зоремо, насіємо гречки. Як уродить! Так кожна гречка, як овечка! Поскладаємо ми з дідом скирти на камені, самі сидимо та тільки посмішковуємось. Коли дивимося — мишеня біжить. А наші коти, як позадирали хвости, — позбивали к нечистій матері наші скирти! Та ще не куди, а прямо в помийницю. Давай ми з дідом витягати. Три дні снопи тягали та на припічку сушили, кожухом прикрили. Як завелися, брат ти мой миші! З’їли кожух начисто! Зажурився мій дід, а я таки його не бросаю, вп’ять же на путь наставляю: "Не журіться, кажу, дідусю! Будемо городиною заніматися, а хлібопашеством годі". Ото ж ми узяли та й насіяли кабаків. І вродили у нас кабаки — як вулики! Що одним будуть дві сім’ї довольні. Пішов дід кабаки рубати. Та поти рубав-рубав, поки й сам у кабак попав...
Дивиться Тарас — а батько з матір’ю підкрадаються до Кирика. А потім як схоплять його ззаду!..
— Ага, попався! Що ти тут за баламутство читаєш? Хіба такі прашпорти бувають? Хіба такі? В’яжи його, жінко, сякого-такого! Що там на нього дивиться!
Мати перев’язують Кирика й піддружного рушниками. Кирик лагідним голосом звертається до неї:
— Матусю! Що воно ото у вас сидить за столом? — і показує на Катрю.
— Е-е!... То у нас таке, що хтозна й яке.
— Оте накрите?
— Та воно ж. Воно у нас дорого стоїть.
А батько піддає:
— Воно у нас поїло й солому й полову!
А Микита й собі туди ж. Та смілий такий став, чортів Микита.
— Качани варили та годували!
Кирик співчутливо киває головою.
— Ну скажи ти на милость! Та хоч би подивиться, що воно там таке...
Підняв краєчок хустки й зразу ж попустив.
— О-ов! Це, брат ти мой, таке, що будемо купувати. А скільки ж ви за нього правите?
— Сто червінців! — викрикує Микита.
Еге-ж, сто червінців, підказує батько. А лице червоне — і від безперестанного схвильовання, і від возлияній цілоденних. Пересікла лице широка задоволена усмішка.
— Ой лишечко, як^же й дорого! Це за — сто й купить можна. Нате вам від моєї щедрості! Й кидає з невичерпальної скарбниці отих своїх засмальцьованих шагів.
— Це мало! — каже Микита.
— Це мало, — стверджує батько й кілька разів киває головою. Якби можна —ще б ширше розтяг рота в усмішку.
— Мало, мало! — визкотить Тарас. Знає, що ніхто його не осіче й не смикне за сорочку. Дівчата співають:
Ой шурине, не лякайся,
За сестрою поставляйся.
Не продавай сестри за гріш, за чотири,
Бо гроші є — тут нема,
А сестриця родима...
За столом, як калина,
Весь рід звеселила.
Кирик торгується.
— Мало? А скільки ж вам треба? Ну, нате ще... Всі?
— Ні, не всі! — каже Микита.
Авжеж, не всі, — додає батько Григорій і вже регочеться. Він, мабуть, найщасливіша людина на всім весіллі.
Дівчата співають, як до серця дівчини прокрадається тривога. Піддається під сумнів стійкість брата.
Ой братіку, ти, зрадниченьку!
Сів же ти коло мене Та, либонь же, ти. братіку,
Та, либонь же, ти, рідненький,
Чи не зрадиш ти мене?
Кирик Дотягає а кишені пляшку.