Швачка був іще. Той коло Білої Церкви ходив, у Васильківщині. А кватиря його була у Хвастові. Приводили туди до нього люди панів, так він сам, було, їх і б’є. А ховати велить старцям торбишникам. Він і своїх стріляв. Як хто не слухає — бабах і готово. Сувора була людина. А проте люди любили його. Генерал Протасьєв його забрав, бив батогом дуже, ніздрі вирвав і вислав у Сибір. Пропав і Швачка.
Із більших іще Бондаренко був. Того свій і продав. Сотник Щербина... Судили Бондаренка в Чорнобилі, там його й скарали на смерть. Пропав і Бондаренко.
Оце було троє більших. Неживий, Швачка й Бондаренко. Решта — то були вже менші. Ніс був... він тут по наших околицях і вовтузився. Саражин отаман... У нього самих запорожців було душ сто. Під ним робили менші отамани, як от Вітер Петро, Василь Смілянський, Скорина тощо.
Багато було отаманів, що й казать. Микита Чорний — по Уманщині ходив, Іван Таран, Паралюш, а під ним — два менших отамани: Панасюк і Каракиш чи Карапиш — уже й забув.
Романченко. Той якось вивертівся, подавсь на Гетьманщину. Губа був, Ремеза був — його розбили надворні козаки в Папужинцях. З-під Росії були Богун та Джурджа — так двойко й держалися. Шунбра — його розбили корсунські
надворні козаки під Млієвом.
А то був отаман Микита Москаль. Так він у селі Малинках надибав ляшку, молоду панну, й одружився з нею. І весілля справив — геть усе чисто. А на весіллі гукав до мужиків: "Люди добрі! Знайте, що панщини більше відбувати не будете! Жито, пшеницю й усякий хліб забирайте на свою користь! Сіно косіть тільки собі! Кабанів панських ріжте й їжте!.."
— Савко Плиханенко був, теж у ватазі багато запорожців мав. Грицько Вовк... Цього Шелест, сотник богуславський, захопив під Гутою Богуславською. А Бандурку схопив князь Баратов. Він цей князь, по-особливому робив. Набрав гайдамаків, викопав яму, а гайдамаків поставив край тої ями й велів своїм солдатам стріляти. Падали до ями й убиті й ранені, але їх усіх однаково закидали землею салдати. З ями крики, стогони, а салдати засипають.
Тарас уявляє собі ту люту картину, й мороз переходить у нього по спині. В хаті вже темнувато й з кутів виглядали сірі потвори. Голос діда стає потаємним, бо не видно, звідки він виходить.
— Що ж, — чулося у темноті, — не судилося. Морем піднялися люди, але — це сила.
У ляхів, мабуть, сила велика була, — немов сам до себе каже Тарас.
— Ні, сину... не ляхи нас подужали. Якби нам тільки з ляхами діло мать, то ми б із ними справилися. Але ляхам прийшла на поміч цариця. Звеліла своїм генералам нищити нас у пень. Начальників наших обманом захоплено... Першого Гонту мучили... у селі Сербові... Кожен день наддирали з нього шкури, а кат рубав по одному пальцеві. Потім руки одрубав, потім ноги, потім облупили Гонті голову, натерли сіллю й знов, як шапку, наділи на самий черепок...
В хаті вже зовсім темно. Тарас притулився до діда й тремтить. Перед його очима встав Гонта... простяг руки й кликав: "Рятуй мене, Тарасику!.. Рятуй!.,"
Хлопець здригнувся й ще міцніше притулився до діда. Але дід тога не помічає. Машинально гладить малого по голові, а думки його далеко... в тому лютому дійстві, що відбулося над свободолюбивими людьми.
Четвертували по містах і містечках... сажали на палі... голови, руки й ноги розвішували на перехрестях... Кодня... Кодня, — то тільки одна сота частина того, що з нами виробляли! Кодня була вже в шістдесят дев’ятім році, коли перший шал минув. А що робилося на перших порах — і не доведи, Мати Божа!..
І розгубилися люди. Почали тікати, хто куди попав. Тікали у Крим, на Волощину, багато пішло на Дін... Вішалися люди, не можучи виносити утиску!.. Запустіли наші поля, нікому орати...
Але не всі склали руки. Знайшлися такі, що сказали: "Раз мати родила —раз і помирати!.." І пішли знов! Пішов би й я, так попечений був дуже. Ну, та нічого! І без мене знайшлися люди. Запорожець Журба. Зібрав чоловік сімсот, став під Ольшаною. Рівчаком обкопався, за рівчаком вал висипав, а за валом іще частокіл дубовий поставив — он як!..
Панченко зібрав душ двісті, зачинився у Летневецькому замку, що ото коло Лисянки. Під Звенигородкою у бору отаборився Тимченко, теж чоловік з двісті мав. Шостак водив душ сто. Все то невеликі ватаги були, але зате такий нарід підібрався, що й самого чорта не боїться. І, може, й вийшло б що, може, знов почали б приставати люди, знов розколихалося б на усю Україну, але —цариця! Вп’ять цариця!..
Двинула військо спочатку на Шостака. Довго не давався Шостак. От-от його схоплять, а він так і вислизне, як в’юн. Бігали-бігали за ним — нічого не вдіють. Кинули. Взялися за Журбу.
Пише Журбі генерал: так і так, треба нам переговорить, являйся до мене. Еге! — каже Журба. Знаємо ми вашу совість. Знаємо, як генерал Кречетніков Гонту у гості кликав. І не пішов.
Ну, тоді бачать вони, що хитрістю нічого не зроблять, пішли лобом. Зібрали все військо докупи, тисяч зо дві ще донців їм на поміч прийшло, та ще ляхи додали тисяч дві — і вдарила на Шостака! Поліг Шостак. Вдарили на Журбу. Через три дні поліг і Журба. Взялися до Панченка, а його й сам чорт не візьме. Хлопці зібралися добрі, стрільці хіба ж такі? Як почнуть салдати наступ, тільки наблизяться — вже й назад треба, бо лущать їх наші, як горіхи. Полковника навіть донецького влучили — щоб не висувавсь.
Але що ж... піддався Панченко на честь. Генерал поклявся, що випустить усіх без ущербку, образа знімав і цілував. Наші повірили, одчинили ворота — і салдати всіх їх вирізали... живої душі не зоставили...
Сумно поник дід головою. Судьба всього його народу тяжіла на його свідомості — і не було там відради. Саме горе, сама безнадійність.
— Чудна наша доля, Тарасику... Піднялися за свободу, піднялися, щоб бути нам під руською царицею. Бо і то ж православні — і ми православні. Одна, сказать, віра. Зустрічали салдатів із хлібом і сіллю — бо то ж наші! А вони виставляють гармати й стріляють — у кого? В нас!.. У нас!.. Ми їм кричимо — це помилка якась! Ми ж ваші! А вони не зважають, б’ють. А коли візьмуть у полон, віддають кому? Полякам же!..
Салдати б’ють конфедератів, і ми б’ємо конфедератів. Здається ж, нам по дорозі, а от ні. Ми хотіли скинути з себе польське ярмо, а цариця хотіла^знищити Польщу — знов наче нам по дорозі, а от ні!..