Тарас був іще занадто малий аби зрозуміти, який величний зміст лежить у самім навіть порядку тих весінніх співів. То були не так собі пісні, пов’язані випадково — це був цикл, це була велична картина, написана колись генієм, ім’я якому Нарід. І в тій картині намальоване було життєдавче начало, ім’я якому Любов. Ось він, перший Создатель, перший Творець всього сущого — ось він, в оцих піснях!
Як дивно вони поплетені! Окремі, а творять цілість; відділені одна від одної, а пов’язані нерозривно. В перших — сама тільки фізична радість, що от скінчилися окови, усі оті кожухи, свитки, льоди для ріки, період одубіння для комахи, ведмедя й щуки. Це ще не пісні, а крик. Людського тут іще нічого немає — сама природа.
Людське починається згодом, пробудженням життя. Символ того дитяча гра. "Зайчик", "Кізлик", "Огірочки".
Але сонце вже високо піднялося на небозводі, вигнало траву вище коліна, листок і квітку — виросли й дівчатка й стали дівчатами. Пісні їх міняються. Вже якась туга чується в ній, чогось бракує, чогось не стає. Ще трохи і в пісню мішаються сакраментальні слова — "милий", "нелюб". А потім прийдуть хлопці й довго ідуть спільні ігри парубків і дівчат.
Отака то містерія відігравалася щовесни на кирилівському вигоні. Не всю її зараз розуміє Тарас, але нічого — зрозуміє потім. Наповнює село враженнями цю малу душу, а переродять і дадуть плід вони згодом.
IV
Дід Іван копав погріб та якось оступився й звихнув ногу. Нічого не переломив, усе ціле, але нога розпухла вся й ступити не можна. Прислав до дядька Грицька — нехай прийде хто-небудь, бо й води подати нікому! Вирядили Тараса. Пішов. Дід веселий, балакучий — тільки що не встає. Хто-небудь із дочок чи невісток прийде, їсти зварить, наїдяться обоє з онуком і посиджують. На багато літ зосталися пам’ятними Тарасові ці дні. На все життя — як ото дід
неложними устами задумано розпочне увечері оповідати велику епопею останніх боїв народних за свою свободу.
— Великі діла за моєї пам’яті робилися, сину, великі...
Дивиться кудись далеко. Перед очима встають картини народного гніву, сяють заграви пожеж, смерть і кров...
— Пани... Як перед погибіллю, мов показилися. Що вони тільки й виробляли — м-м-м!.. Мабуть, ніде на світі не мучено так народу, як у нас.
Тарас хоче показати свою вченість.
— У перві часи християнства, за Риму, іще дужче людей мордовано.
— Ну, брат!.. Нехай усі твої Нерони та Діоклетіани сховаються. їх один наш полупанок за пояса заткне й перелякає. Пан Гребницький до кінських копит людей прив’язував і гнав потім степом. Пан Пулявський набрав купу шляхти різунів та як насунув на Чигиринщину — ой, що ж він і виробляв там!.. Взагалі, кажу, мов показилися пани тоді. Ну, нарід і не видержав. За ножі взявся.
— А ножі ж у Мотронинському кували?
Кували і в Мотронинському, кував і Залізняк. Кажуть, десь коло Звенигородки є село Залізнячка, то ніби там. Ліс там був великий. Дубяччя, кажуть, таке було, що і в шістьох не обіймеш. І Тикич яром пішов, драговину зробив таку, що хто не знає — не перейде. Отам, кажуть, і улюбив собі Залізняк місце. Понаставляв кузень і давай кувати зброю. Спочатку, кажуть, і хат не було, землянок ковалі понакопали. Потім уже хатки появилися, село стало. Теж, бач... клопотався чоловік. Якби інший, то жив би собі та й жив, з упокоєм хліба-солі заживаючи. Моя хата з краю — я нічого не знаю. А ці люди, бач... Ну, не вдалося — ну, що ж... божа воля.
Дід поник головою. Зрозумів Тарас, що це біль не за свою власну невдачу, а за загальну. Це було широко. Свідомість хлопця того не вміщала.
— А звідки бралися гайдамаки, дідусю?
— Звідки? А звідусюда. І з-за Дніпра приходили люди, і з Брацславщини, і з Слобожанщини. Були й старинні гайдамаки, одвічні — ті що з Мігеї. Це в Бушгардовській паланці острів є Мігейський. Там іще за Хмельницького левенці як осілися, то вже й не переводився там нарід. Як невдача — куди? На Мігею. Після Палія та Самуся туди люди бігли. Або коли ото Верлан устав та Грива. Та й так кому тісно в панщині ставало — всі на Мігею. До Війська такий народ не вписувався, бо Військо вже тоді не саме собою ходило — ну й жили ті мігеївці своїм кошем. Народ сміливий, на все готовий. І де тільки йшла чутка, що підіймаються люди проти панів, там і вони, степові гайдамаки.
Були вони й у нас, і добре помагали. Багато їх у Кодні страчено. Були й запорожці. Правда, старшина заборонила запорожцям умішуватися в наші діла, але не всі слухалися.
— А чого ж старшина не дозволяла?
Та того, що з Петербургу такий наказ вийшов. А кошові наші послідні, отой Лантух та Калниш — то не ті вже були кошові, що з королями в шапці стоючи говорили. Ех!..
І дід так ударив себе кулаком по хворій нозі, що аж застогнав від болю.
— Ну, не лиха ж тобі година з отією клятою ногою!.. І де візьметься!
Дід оповідає про гайдамаччину, про її вождів. Згадує, як Залізняк проходив мимо Кирилівки отам за вигоном. Хлопця стрів, розпитувався чи були ляхи в селі. Хлоп’я розказало, що були й подалися он туди. Залізняк велів вказати
ЗОЇ
туди дорогу, хлоп’я вказало й Залізняк дав йому за те золотого.
— Він і досі у нього.
— Хто?
— Та золотий же.
— У кого?
— Та у Прокопа ж. Бо то ж він був.
— Отой Прокоп, що мережана хата?
— Отой самий.
Тарас чудується. Звичайнісінький собі дядько, а із самим Залізняком балакав, золотого від нього має.
— А Залізняк подавсь потихеньку. Приїхали на місце — нема нікого. Туди-сюди хлопці — нема нікого. А Залізняк сміється.
— Це ви погано, каже, шукаєте.-А подивіться, лишень, які грушки уродили!
— Та бац із пістоля! А лях із дерева тільки гуп! Як почали тоді гайдамаки лущити, так тільки й чути — гуп! гуп! Тому й Гупалівщина прозвалася.
— Наша?.. Оця-о Гупалівщина?..
— Та наша ж!
І знов дивується Тарас. Бігав яких може сто разів із хлопцями на ту Гупалівщину й не знав, що то історичне місце.
— Хто в Кирилівці був, так це Неживий. Бо на Кирилівку саме наскочив Гайдаш. Це такий був грабіжник попросту, хоч і звав себе гайдамакою. Так Неживий прочув, що Гайдаш тут порядкує, і пустився за ним у погоню. Наздогнав у Пединівці. Так що ж — у Гайдаша сили більше, не може Неживий нічого зробити. Так він тоді давай того Гайдаша вговоряти. І що ж би ти думав! Таки вговорив! Пішов і Гайдаш Залізнякові у поміч. Золота людина був Неживий. Тільки легковірний дуже. Кажуть йому, що цариця велить своїм салдатам нас бить, а він не вірить. "То якась помилка", — каже. Аж коли Чорба заманув його до себе в лагерь та велів зв’язати — аж тоді, бідолаха, повірив. Так і пропав Неживий...