Черненко застав, що поет стояв біля вікна, обпираючись руками об стіл: він був збентежений, очі і вся болізна твар його виявляли хвилювання від ждання. Скоро Черненко ввійшов в світличку, поет замість звичайного привітання спитав його:
"Що?.. є!.. є воля? є маніфест? — і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь... Глибоко зітхнувши, мовив: "Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?!" — Пустивши міц-/588/ну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав.
Черненко став заспокоювати його, говорячи, що є певна звістка, що цар в той день підписав маніфест про скасовання крепацтва, але звелів не оголошувати його до заговин на піст, себто до 5 березіля, на те, "щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах..."
Тарас гірко всміхнувся і знов вимовив кілька недобрих слів на адресу гнобителів, потім почав жалкувати і нарікати, що брати його "велику дурницю" зробили, прийнявши торік від Фльорковського безземельну волю.
Провідав його і Костомарів і застав, що поет сидів за столом, округ його лежали невикінчені роботи. Він повідав, що недуг його полекшав, здоров’я поправилось, на тім тижні він невідмінно почне виходити й у вівторок буде у Костомарова. Радіючи, Тарас показав золотий годинник, що недавно придбав собі. То був перший його власний годинник. Досі не було у його коштів на се. З якоюсь наче дітською втіхою недужий дивився на нього 1283. Годинник дійсно був добрий, коштовний 1284. Прощаючись, Костомаров взяв з його слово, коли спроможен буде, завітати до його у вівторок, а коли ні, так подати звістку про своє здоров’я. Се було в п’ятницю 24 лютого.
Справді таки в той день, як був у його Костомарів, недужому стало трохи легше. Він згадав, що земляк його Таволга-Мокрицький іменинник і, не маючи спроможності повітати його особисто, послав до його записку з поздоровленням. Записка та така характерна своєю орфографією і стає нам таким зеркалом задля душі недужого, що ми повинні подати її цілком без поправок: Ось вона: "Многоуважаемый Иван Николаевич! Поздравляю вас с вожделенным днем вашого святого ангела извините что я не могу лично принести моего искреннего поздравления я болен другой месяц не только на улицу меня но и в коридор не пускают... и не знаю чем кончится мое затворничество? Глубоко кланяюся марьи львовны, и лобизаю ваших деточек, от души желаю вам повеселится по прошлогоднему Досвидания. Искренний ваш Т. Шевченко. 24 февраля 1861 г." 1285.
1283 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 606.
1284 Ист[орический] вестн[ик]. — 1896. — Кн. VI. — С. 903. [Благовещенский А. А. Шевченко в Петербурге].
1285 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 527. [Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченко]. /589/
В оцих 8 рядках маємо 26 помилок, та ще яких великих!
Се були останні слова, що написав наш довіку незабутній і дорогий Тарас Григорович Шевченко...
XVII
На другий день, себто 25 лютого, був день народження й іменин Шевченка. Першим повітав його щирий друзяка його Михайло Лазаревський 1286 і застав його в тяжких муках. Усю ніч на 25 мучили його страшенні болі в грудях: йому не спроможно було лягти. Поет, як уночі, так і тепер сидів на ліжку, впершись руками в матрац, і дихав вельми тяжко з великою напругою. "Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре", — мовив він до Лазаревського. Небавом приїхав доктор Барі. Після авскультації він сказав Лазаревському хоч і сподіваний, але страшенно жахливий присуд!.. Водяна пішла на легкі... надії не було... Муки страдальника були невимовні, говорити йому майже не спроможно було: щоб вимовити слово, треба було збирати останні сили і зазнати тяжкої муки: а проте він не стогнав: "муки, — оповідає Л. М. Жемчужников 1287, — не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону, він стискав зуби, виривав зубами вуси, давлячи в самому собі болі, що мучили його, а не стогнав".
1286 Помер 3 мая р. 1867 в Москві.
1287 Основа. — 1861. — Кн. III. — [С. 3].
На груди недужому лікар казав положити шпанську мушку, вона трохи вгамовала болі. Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: "Спасибіг!" Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Приятелі, що поприходили провідати недужого і поздоровити любого іменинника, пішли до другої його світлички. Чорна сумна хмара недалекого вже краю трагічного і близького величезного горя національного поняла усіх, хто тут був... Приходили нові провідачі і всі мовчали німо, скорботно... Усі чули близьке дихання смерті...
В годині 3 нові провідачі, тихесенько ступаючи сходами, пішли повітати недужого. Він сидів на ліжку, що 5 хвилин все питався, коли приїде лікар, і висловив бажання прийняти опіуму, щоб заснути. Сказали йому, що лікар буде о /590/ годині третій. За кілька хвилин недужий знов почав тужити і знов питати: чи скоро приїде лікар? Провідачі розійшлися, з ним лишився сам тільки Михайло Лазаревський. Тарасові крихітку полекшало, він став говорити про своє бажання поїхати на Україну: що навесні невідмінно поїде. Лазаревський бадьорив його дружньою бесідою та обіцянкою поїхати з ним на Україну. Тарас радо слухав, говорив, що повітря краю рідного полагодить йому здоров’я і зміцнить йому сили. "От якби додому, там би, може, я і одужав", — мовив поет і кільки разів висловив, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав лікар Барі, недужий був заспокоєний, лікар казав уживати і далі тих самих ліків.
О 6-ій годині один з друзяків поетових привіз лікаря Круневича. Недужому тоді саме погіршало, стало знов йому трудно говорити. Очевидно було, що вже його перейняла свідомість безнадійності... За дві години знов приїхали обидва лікарі, знов авскультовали і запевнилися, що вода наливає легкі... що край стражданням наближається. Казали положити знов мушку.
Минуло кілька хвилин. Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: "Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада" 1288. Повітання очевидно порадувало поета. "Спасибіг, що не забувають", — промовив він. Лікарі пішли, недужий мовив до друзяків, що були біля його: "Чи не засну я, візьміть огонь".