546 Кобзарь. — Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].
Коли б, — додає поет, — отака смішна дурниця випала де-будь /283/ на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево".
Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. "Хіба самому написать таки посланіє до себе?" 547 — каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає...
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
А за що?.. їй-Богу, не знаю.
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку...
547 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 233.
Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати
...в пустині
Далеко над морем
Свого друга веселого,
Як він горе боре,
Як він свої думи тяжкі
І серце убоге
Заховавши, ходить собі,
Та молиться Богу,
Та згадує Україну...
...Наступає свято!
Тяжко його, друже-брате!
Самому стрічати
У пустині...
...Завтра вранці
Завиє голодний Звір в пустині і повіє /284/
Ураган холодний
І занесе піском-снігом
Курінь — мою хату...
Отак мені доведеться
Свято зустрічати...
Тяжко, смутно, скорботно...
Треба б вмерти, так надія
Не вмирає, брате! 548
548 Ibidem. — [с. 244] — 245. [Не додому вночі йдучи...].
VII
Хмарно, журливо зустрів Шевченко рік 1849!
Мов за подушне обступила
Мене нудьга на чужині...
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу, —
Віршую, нищечком грішу,
Бог зна колишнії случаї
В своїй душі перебираю
Та списую, щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самітню душу! Лютий злодій,
Впирається таки, та й годі 549.
549 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 247 — [248].
Вже ж на Косаралі поета не мордовали ні солдатською муштрою, не забороняли ні писати, ні мальовати; про таку заборону косаральське начальство, як се потім виявилося, і не відало; навпаки, воно бачило, що Шевченко повинен обов’язково малювати береги моря Аральського. Але ж поетові, дійсно, опріч казарми, нігде було дітися, нігде сховатися. Казарма, чужина, заслання із усіма своїми печалями і невсипущою тугою і на Косаралі лишились не більшими, дак такі самісенькі, якими були і в Орську. В Орську була муштра, але ж були і книжки, і листи від приятелів з рідної України. А на Косарал — листи не приходили. Тут тільки й було, що
І небо невмите, і заспані хвилі,
Та понад берегом геть-геть, /285/
Неначе п’яний, очерет
Додолу гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені, — (тужить поет)
В оцій незамкненій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом?
Нудьга страшенна гризе поета, жодної розваги нема. Показуються ознаки душевного недугу — туги за рідним краєм... "О Господи!" — плаче він, —
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убогий,
На ту Україну! 550
Так нудився-сумовав Тарас цілу зиму й весну р. 1849, аж доки не розпочалася знов плавба по морю. Певна річ, що вона, товариство Бутакова і ясна літня година трохи роз важили поета, трохи розвіяли його журбу, може, хоч стільки, скільки розважує узника соняшний промінь, попавши через узеньку щілину до темної його келії-темниці!
На превеликий жаль, не маємо жодних звісток, як поводився Тарас, як йому жилося під час нової плавби по Уралу 551. Можна, одначе, гадати, що не добре. Вернувши вже з походу, коли, значить, вражіння його стали ділом минулим, Шевченко писав до професора Бодянського 552: "Перейшов я пішки двічі увесь киргизький степ аж до Аральського моря, плавав по йому аж два літа. Господи! як погано! аж бридко згадати, не то що розказувати добрим людям! Нудьга! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я караюсь і не знаю, за що?" Взагалі, Тарас не любив роз повідати подробиць про те, як йому жилося під час плавби по Аралу.
550 Ibidem. — Т. II. — С. [128]. [Заросли шляхи тернами...].
551 Аралу — Ред.
552 Русск[ая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 640.
Коли княжна Рєпніна вдалася в серпні 1849 р. в Оренбург до Лазаревського, просячи його ради всього святого, всього дорогого, звістити її, де Шевченко і що з ним, бо вона вже більш року зовсім про його нічого не відає, і коли Лазаревський звістив про се Тараса, дак останній, пишучи до неї, вже вернувшись з експедиції, каже: "Не багацько минуло часу, а як багато перемінилося! Ви тепер би й не пізнали мене! Колишнього поета з захватними пориваннями — нема тепер. Я став дуже розважним. Виобразіть собі: /286/ впродовж майже трьох років — ніже єдиної ідеї, ніже єдиної думки натхненної; проза і проза, або, ліпше мовити, степ і степ!.. У мене нема тепер ні туги, ні радощів; зате є мир душевний, моральний спокій, подібний до риб’ячого холоднокров’я. Будуще про мене — ніби не існує! Чи вже ж повсечасні нещастя спроможні так скорботно переробити чоловіка? Авжеж, що так! В киргизькому степу і на Араль ському морі є доволі цікавого; але — ви відаєте, що я ворог усяких описів; тим-то, й не пишу вам про оцю неісходиму пустелю. Літо минає на морі, зима в степу, в занесеній снігом джеломейці (наче б то шатро), де я, убогий художник, малював киргизів і, між іншим, намалював і з себе портрет і посилаю вам його на пам’ять про вашого безталанного друга" 553.
Пізніш, вже три роки після експедиції, Тарас в листі до Козачковського 16 липня р. 1852 писав, що далекий похід з Орська на Аральське море і довге купання в морі спричинилися тому, що у його по всьому тілу, найпаче на ногах, показалося золотушне струп’я.
Геть пізніш, коли р. 1859 поет наш був у Києві, дак розповів д. Чалому такий епізод із своєї плавби по Аральському морю: на морі тому є острови, що повстали з перегнилих рослин. Острови ті рушають з одного місця на друге. Раз якось Шевченко з п’ятьма матросами, плаваючи на човні, пристали до одного такого острова і вийшли на берег погуляти. Тарас відокремився, ліг самітний на траві і віддався оглядуванню неба; матроси, погулявши, поплили собі, а про його й забули, та вже пропливши чимало, схаменулися, вернулися на остров і давай гукати; "А я, — каже Шевченко, — і чую да мовчу, лежу собі; думка була: чи не зістатися там зовсім; але ж бісові матроси таки знайшли" 555.