Мужика й шинкаря,
Сироту кобзаря —
460 Рус[ская] отар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601. /244/
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мине й царя.
І мене не мине,
На чужині зітне,
За решоткою задавить 461.
Не трудно зрозуміти думку сих віршів і дух їх, а щоб виразніш став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх "Записках" 462, тоді вже коли він відбув кару і був визволений, себто р. 1857. "Скільки пам’ятаю себе, — каже він, — коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося непереможене гидовання до "христолюбивого воїнства". Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього "христолюбивого" стану, гидовання моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього "христолюбивого" стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було примірковати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до того мені заборонили писати 463 і малювати і відібрали найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август-поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все-таки не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Альфєрі" (У Шевченка Альгієрі. — Ред.).
461 Кобзар. — 1876. Т. І. — С. 216.
462 Кобзар. — Т. III. — С. 18 і 19 [запис від 19 черв. 1857 р.].
463 Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що священику Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. І. — С. 119 — 127.
Кару, присужену царем Костомарову і Кулішеві, Шевченко уважав (хоч і не зовсім вірно, як побачимо) ще більш тяжкою морально. "Я, — писав він до княжни Рєпніної з /245/ Орська 24 жовтня р. 1847 464, все-таки вважаю себе щасливим, коли прирівняти до Костомарова і Куліша. у першого, — блага неня старенька, а в останнього — прекрасна жінка молода; і я не тямлю, за яке злочинство вони так страшенно покарані?"
Варто спинитися та обмізковати питання: чи не прибільшує Шевченко лиходійної сторони присуду?
Розглянути присуд і обмірковати його поглядом права і закону — річ цілком не можлива. Бачимо, що в "докладі" шефа жандарів ніже єдиним словом не згадано про який-будь закон, немов в Росії жодного закону нема. Тим часом, коли в Росії організовано інституцію жандарів, так потребу її доводили нічим більш, як потребою доглядати, щоб в Росії пановав закон. Доклад графа Орлова перш за все знехтовав грунтовний закон російський, що ні в кого і ніхто, опріч певного суду, не може одібрати приналежних йому прав горожанських, та й суд може одібрати тільки за злочинну подію, заборонену законом, доведену перед судом певними доказами, кваліфіковану судом і припасовану до відповідного їй закону карного. Бачили ми, що у Шевченка одібрано без суду права горожанина і художника і призначено йому кару, якої жоден закон не призначає.
На Шевченка наложено чотири кари: заслання без терміну ; заслання в солдати; заборона писати і заборона малювати. Будемо далі бачити, наскільки люто тяжкі задля поета-художника були оці кари і яким невимовно пекельним огнем вони мордовали його цілих десять років; тепер же нагадаємо лишень думку Куліша про ті кари: "Правителям імперії р. 1847, — каже він 465, — здавалося ділом дрібним запроторити в російську преісподню мужичу дитину, що писала вірші не знати якою мовою. Тепер оця дитина стоїть поруч дитини панської, поруч Пушкіна, і як усе чесне, усе благородне, усе високе умом в Росії йде слідом Пушкіна, так усе, що є істинно людського на Вкраїні, іде за стягом Шевченка. Обидва поети обдаровані великими дарами природи; Шевченко ще більш, ніж Пушкін. Коли б судді Шевченкові знали своє стійло і не мішалися б у такі речі, яких їм не дано розуміти, тоді б те серце, що засвітилося спасенною думкою спокутовати гріх щербатої долі Тарасової, не пройшов би гострий меч" 466.
464 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — [С. 263], листи Шевченка до [В.] Рєпніної.
465 Див.: Хуторна поезія. — [С. 29 — 40].
466 Ibidem . /246/
Виходить, що царська заборона Шевченкові писати стала забороною Україні, Слов’янщині і цілому світові скористоватися тими великими дарами, якими природа наділила Шевченка. Хто зна! до якого б високого ступня загальнолюдських ідей добра людського і поступу розвився б Шевченків талант і в які б високохудожницькі форми він вилився б, коли б не обтяла йому крил рука "III отделения"! Ті, що карали Шевченка забороною писати, добре тямили, що діяли, і мені не можна пристати на Кулішеву думку, що вони вважали дрібним ділом таку саме кару. Заборону писати вони виправдували в докладі — тим, що Шевченко своїми творами надбав собі на Україні великої слави і поваги ; от їм і йшло про те, щоб знівечити не "злочинця", а поета, щоб знівечити на Україні твори, які здавалися їм "двічі небезпечними і шкодливими" з їх погляду. Граф Орлов, немов на глум, вважає прибрані Шевченкові кари "милосердними". Він вдає, що уважає на молодий вік, на "попсованість моральну", яку треба полагодити; каже, що бажання царя завжди простує до милосердія, і радить покарати Шевченка засланням, солдатчиною та забороною писати; а цар самостійно вже, без чужої поради і мотивів, додає нову кару: заборону малювати. Шевченко кільки разів в листах до приятелів і в записках своїх стоїть на тому, що до сієї кари і приводу не було, бо він ніколи не малював нічого такого, щоб простовало проти уряду!
Коли в "правосудді" колишнього "III отделения" треба шукати якої доброї сторони, так се хіба те, що воно, нехтуючи всякий закон, відкидало формалізм, справляло свій суд дуже швидко: за два місяці воно над Шевченком і його товаришами справило і слідство, і суд і виконало присуд 467.