Якогось жида віз з собою,
Мерзеного і з бородою,
І через те мене минув.
Який же ти земляк, який писака!
Неначе гнав тебе собака,
Боявся день подарувать,
Щоб побувать у мене в хаті".
В Борзні і в Борзенському повіті, найпаче на хуторах під Борзною у Шевченка було чимало знайомих.
398 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 600]. Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
399 З документів ще не оголошених.
400 Віктор Забіла — родом з Борзенського повіту. Куліш каже, що він учився разом з Гоголем у Ніжинському ліцею. Одначе в реєстрі студентів ліцея за увесь час його існування я не знайшов наймення Забіли Віктора. Є Забіло, але — Яків; та сей помер ще р. 1833. Мабуть, коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його. Чоловік він був з великим талантом поетичним; та, на превеликий жаль, сам він не вмів, а навчити було нікому довести той талант до пуття. Вмер Забіла р. 1869.
401 [Лукич В. В. Забіла і його жартобливе "посланіє" до Шевченка]. — Зоря. — 1893. — [№ 5]. — С. 103. /213/
X
Останнім разом перед своїм арештованням Шевченко поїхав з Києва в Борзенський повіт властиво на весілля до Куліша, куди його запрошено за старшого боярина.
Як знаємо вже, Куліш ще восени р. 1845 перейшов на службу з Києва в Петербург; звідкіль ото під кінець року 1846 Академія наук вирядила його за границю, щоб він вистежив слов’янські мови і, вернувшись до Петербурга, взяв кафедру. З початку року 1847 Куліш, ідучи ото за границю, був і в Києві.
"Не було, — каже Куліш, — може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Я їхав простісенько до учителя і до друга Пушкіна, до Василя Жуковського, і мав у пазусі лист від Плетньова. Лист той починався словами.: "Посилаю до вас другого себе", а в Жуковського жив тоді Гоголь". Та не в сьому єдине було тодішнє Кулішеве щастя: їдучи за границю, він завернув на Україну, щоб одружитися з сестрою Василя Білозерського — Олександрою 402.
"Щасливим застав я, — каже Куліш, — своїх любих киян, а найщасливішим між ними був тоді Шевченко; бо він сам у собі чув тоді і всі ми те чули, що він яко поет подає надії грандіозні. Тоді вже муза його запротестувала з усією своєю енергією проти ледарства сильних мира сього". З новими творами Шевченка Куліш тоді не був ще ознайомлений і коли перечитав їх, дак вони "здалися йому якимсь відкриттям з неба". Півтора року Куліш не бачив Шевченка і тепер, зустрівшись з ним, бачив, що "Шевченко зробивсь не таким, яким він його покинув, їдучи з України до Петербурга. Се вже був не кобзар, а національний пророк". Кулішеві здавалося, що "сталося те, чого зазнав на собі ветхозавітний посол господень, — те, що змалював по його слову такий же великий, як і сам Шевченко, геній слова".
Для Куліша, признається він, сяєво духа Тарасового було чимсь надприродним. Куліш бачив тоді, "що київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням 403. З других джерел 404 знов відомо нам, що того часу у Василя Тарновського збиралися у Києві літературні вечори,
402 Хуторна поезія. — С. 12.
403 Ibidem. — С. 12 — 15.
404 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниях разных лиц (1831 — 1861 г.). — Киевская старина. — 1882 — Кн. X. — С. 69. /214/
де завжди бажаними гостями були Шевченко, Костомаров, Білозерський і інші з їх товариства. На одному з таких вечорів Шевченко прочитав своє "Посланіє до земляків". Зміст "Посланія", найпаче ж ті місця, де говориться про гетьманів українських, зробили на всіх притомних страшенний вплив". Знаємо ще, що губернатором тоді у Києві був Фундуклій, людина освічена, щедра і сам письменник. У його теж збиралися письменники і інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шановали, і скрізь він робив свій вплив. Вже задля сього не досить було самої його кебети яко художника і письменника. Хоч би яка велика була кебета, а до неї треба ще відповідного розвитку духового і морального на те, щоб художник мав вплив на публіку: треба, щоб твори художника чи письменника стояли коли не вище, дак хоч врівень з культурою людей, на яких він впливає. Оця, коли можна так мовити, спільність зміцняє вплив письменника, та й саму творчість його вона править на певну стежку і дає йому серед громади поважане місце і впливову вагу. От і з сього ми й бачимо ступінь духового і морального розвитку Шевченка і ймемо цілком віри Кулішевим словам, коли він каже, що "наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання і заруку своєї будущини" і що кияни "взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний... Шевченко з’явився між нас яко видиме оправдання нашого натхнення звиш" 405.
Таким чином, зовсім натурально було і Кулішу, і його молодій бажати, щоб Шевченко бояриновав у їх на весіллі. Олександра Михайлівна Білозерська, тоді молоденька дівчина-красуня, "була людина хуторна, мало тямуща в рідному слові, бо московщина вкупі з французщиною прибивали його до землі. Але людина вона "розумна і великочуйна до краси і сили рідного слова". Коли Куліш став їй читати напам’ять (бо, каже він, всі ми знали їх, як "Отче наш") Шевченкові плачі да пророковання, дак творчість поета освітила і осіяла душу Олександри Михайлівни так, мов небесне обітовання чогось грядущого в перевазі світа над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю" 406.
405 Хуторна поезія. — С. 9.
406 Ibidem. — [С. 16].
Слухаючи вперше поетичні твори свого сподіваного боярина, Олександра Михайлівна плакала. "Се були сльози воскре-/215/сіння в нову, вічну народну жизнь". Певна річ, що Кулішева суджена і глибоко, і щиро раділа бояринованню Шевченка на весіллі. Та й те мовити, хто б з нас не бажав, не радів, щоб в день нашого шлюбу церковного вінчала нас сама слава України, держачи над нашою головою вінець рукою Тараса Шевченка.
І от, 22 січня р. 1847 бачимо ми: в сільській церкві в селі Оленівці (Борзенського повіту) стоїть перед аналоєм на рушничку незвичайно вродлива пара молодих: і віком, і вродою, і серцем, і мислями обоє молоді саме під пару: щирі українці, ентузіасти, певні діти "заплаканої" нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більш сяють лиця і очі молодих і бояр. Здається, замість "Ісаія, ликуй" співають: "Україно, ликуй! воскресни, мамо! відпочинь!"