IV
З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.
Ще раніш, ніж покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як "матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу": 20 серпня р. 1823 69 неня його — дійсне, ще молода, померла на 32 році свого віку. "Помре батько, — каже народна мудрость, — дитина — півсиротини, а помре мати — дитина кругом сиротина". Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-люблениця, ще за життя матері, саме 29 січня р. 1823 70 одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву.
Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і надалі без догляду жіночого; треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму, і своїх дітей. Взяти наймичку — нічим платити. Вдовіти хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому крепакові з дрібними дітьми — і не сказати, як тяжко! Усі умови життя, і хатнього, і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні — тим паче того часу, — звичайно удовець береться з удовою; з дівчат "хіба вже яка остання" згодиться одружитися з удівцем, найпаче, коли у його, отак як у Григорія було, ціла низка дрібних дітей.
68 Ibidem. — С. 664.
69 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви за р. 1823 про померших, № 6. [Насправді — на 40-му році].
70 Метр[ичні книги] кирил[івської] церкви, 1823, № 4. Вінчав от. Григорій Кошиця (Кошиць. — Ред.). /41/
Порадившись з батьком Іваном, Григорій взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В удови, сказано, два норови. Оксана віком була ровесниця Григорію, вдачі суворої, сварливої. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого да життя спокійного; не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Навпаки — з нею прийшла така сварка, така колотнеча, що справді, в хаті стало "неначе в пеклі". "Хто хоч здалека, — каже Тарас 71, — бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в його торжестві найогидливішому. Не було години, щоб між зведенятами (дітьми Шевченка і Терещенка) не було сварки, бійки і сліз! Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, що він духопелив тендітного сина її Степана. Степан був трохи чи не на два роки молодший за Тараса, хлоп’я легкосиле і попсоване морально — як се зараз бачитимемо. Раз якось отсей Степан спричинився тяжкій несправедливості над Тарасом, тяжкому мордованню його.
У хату до Григорія Шевченка приведено на постой якогось москаля. У його якось пропали гроші: три злотих 72. Салдат зняв страшенну колотнечу, доводячи, що гроші його украдено, та трохи не повиганяв усіх з двору. Стали шукати злодія. Оксана звела вину на ненависного їй Тараса. Хоч як Тарас не клявся, не присягався, що грошей не брав у москаля і в вічі їх не бачив, йому не няли віри 73. Тарас, спостерігши, що його заходжуються бити, утік з батьківської хати і сховався у запущеному саду Желеха. Тут, у бур’яні поміж кущами, ховався він чотири дні. Опріч сестри Ірини ніхто не відав, де він. Ірина нікому ні слова про Тараса, але нишком провідувала його, приносила йому пити і їсти, а часом і бавилася з ним. Тарас між кущами калини змайстровав собі будку, поробив доріжки, посипав їх піском, зробив з бузини пукавку та й не гадки собі. Але на п’ятий день Оксанині діти височили, де переховується Тарас, і видали його. Тараса привели додому і взяли на опит, допитуючись, щоб признався, де дів украдені у москаля гроші? Тарас не винився. Тоді зв’язали йому руки й ноги і почали бити різками.
71 Поэмы и повести. — С. 664.
72 Злот — стара срібна монета польська = 15 коп., 20 крейц[арів].
73 Жизнь и произведения Шевченка, с. 10.
Головним справником отсієї огидливої екзекуції був рідний Тарасів дядько (по батьку) Павло Гру-/42/шівський — "великий катюга", як говорила про його Ірина Григорівна. Довго Тарас переносив катовання, але на третій день знемігся і, щоб спекатися різок, приняв на себе крадіжку, сказавши, що гроші закопав у саду. Повели його в сад, щоб показав місце, де саме закопані гроші Звісно, сього вже не можна було йому зробити. Тоді знов почали його бити і скінчили на тому, що хлопця, ледві живого, замкнули в комору та, продавши юпку Тарасової матері, заплатили москалеві. Перегодом виявилося, що гроші у москаля украв мачушин Степан.
Легко зрозуміти, як така жорстока подія несправедливості вразила хоч би кого. Тим паче глибоко вразила вона перейнятливе і ніжне серце Тараса. Таких вчинків довіку не спроможеться забути той, над ким їх заподіяно. Тим-то нема, нічого чудного, що в Тарасовій душі навіки лишилося недобре почуття до мачухи, до її Степанка і до дядька Павла. Річ певна, що після сієї події у мачухи і дітей її, з одного боку, а в Тараса і у його братів і сестер — з другого закипіла ненависть озвірена і щоденна колотнеча. Такі родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.
Примірковали, щоб Григорій, їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима, віддати останнього знов до дяка в школу.
І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком 74. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: "Виїздили ми з Гуляйполя 75. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород 76, що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем і думав... Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог... От ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору; дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: "Що то таке?" "То, — каже він, — Дев’ята рота". Сього з мене не досить. Що воно таке "Дев’ята рота" 77? Їдемо далі — степ і степ. Ми заночовали в "Дідовій Балці". На другий день — знов той самий степ і ті самі думки дитячі...