358 Седнів — стародавнє, колись і сотенне містечко, стоїть за три милі від Чернігова на правому березі річки Снові. Рід Лизогубів, теж давній козацький, надбав собі маєтності у Седневі вже в XVIII віці. Рід Лизогубів вперше стрічаємо з початку другої половини XVII в. Між козаками містечка Глемязова (нині в Золотоноському повіті) був козак Кіндрат Лизогуб; а у його два сини: Іван та Яків; обидва люде вдатні, з військовим хистом. Небавом вони стали полковниками на Правобережжю: Іван 1661 р. уманським, а Яків — 1662 р. канівським. Під час усобиці між гетьманами Петром Дорошенком і Йваном Самойловичем, коли останній з військом московським забрав Канів, Лизогуб перейшов під руку лівобережного гетьмана.
На Лівобережжі Лизогуб осівся в Конотошцині і став дбати на себе "вольні" та "пустовські" землі. Надбав їх силу силющу. От від сього Лизогуба і пішли ті Лизогуби, яких ми застаємо в Седиеві. Хто цікавий знати, яких заходів уживав Лизогуб, щоб нагарбати собі силу земель, і як він "підвертав" в кріпацтво вольних козаків, той нехай перечитає працю д. Лазаревського "Нежинский полк". Ту працю автор скінчив Іваном Лизогубом, що родився р. 1762. Я подам про сей рід далі коротесенькі звістки. Іван одружився 12 листопада р. 1783 з донею Василя Дуніна-Борковського Ганною; у їх було шість синів, сьома доня. Між синами мусимо помітити Іллю (род. 1787) і Андрія (род. 1804 червня 17 в селі Сорочинцях Миргородського повіту). Знати, що брати Лизогуби були люде добре освічені, добре розвинені; обидва дилетанти: Ілля — музика, а Андрій — маляр. З одного листа, писаного Андрієм 29 червня р. 1836, знати, що вдача його була проста, щира, гуманна і незалежна. Страх, як не шановав він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому "нудно було жити з темним натовпом"; його тягло на село до господарства; одначе ж — тоді ще пановали на Україні звичаї /190/ патріархальні і слухняність до старішого в родині: а старіший в родині брат його Яків вимагав, щоб Андрій взяв собі службу в Одесі. Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу. Потім він побрався з донею Дмитра Дуніна-Борковського — Надією. Природу рідного краю, рідну мову, пісню обидва Лизогуби яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдоцивілізацією — ще любили. В домі Лизогубів часто було можна чути українські пісні. Часто там влітку гостювали художники, артисти і інші. Відомий Л. М. Жемчужников, приятелюючи з обома Лизогубами, перебував там по два й по три місяці. Певна річ, що таких людей, як Шевченко, Жемчужников і т. ін., вабила до Седнева не тільки сама гостинність щира Лизогубів і їх освічене товариство, а й сама краса природи. У Лизогубів був прегарний будинок (згорів 19 березіля р. 1883; огонь пожер тоді силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів і всі ті малюнки, що лишив Шевченко). Будинок виходив у великий сад, розкинений на горі, поетично підперезаний річкою. Вліворуч на кінці саду прехороша мурована церква, а недалеко біля неї — останок старої козацької будівлі, прозваної "каменицею". Опріч усього іншого, головою краси і оздоби седнівського саду не можна не вважати — липу. Ніхто не скаже, не вгадає її віку. Досить сказати, що навкруги її стовбура ступнів з двадцять буде. На вишині більш саженя з стовбура йде широчезне гілля, віття його покривають велике просторонище землі. Сівши у холодку під тією липою да задивившись на Снов, на луги за нею, гадаю я, що й людина ве з поетичною душею перейметься впливом краси природи. Що ж дивного, що Шевченко упивався в Седневі красою природи і гостинністю Лизогубів і любив і Седнів, і Лизогубів, найпаче ж Андрія, про котрого буде ще у нас бесіда. А тепер додам, як мені переказували певні люде, що лизогубівський дім в Седневі був дім інтелігентний: "кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялося, що пан дасть "чубкової" (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей".
У Андрія діти — Ілля, Дмитро і Федір. Ілля — суддею в Тифлісі в судовій палаті; Федір — маршалком Городницького повіту, а Дмитра повішено в Одесі’ 10 серпня р. 1879. Військовий суд обвиноватив його, Чубарова і ін. яко товаришів потайного політичного товариства і т. ін. і присудив Лизогуба, Чубарова і ще трьох чоловіка покарати на горло на шибениці. Такої незвичайно жорстокої кари Лизогубові — ніхто не сподівався!.. Тут не до речі говорити про той процес; одначе не можна не сказати, що історія жорстоко осудить і того зрадника, що видав Лизогуба, і того, хто затвердив такий суворий присуд...
VI
Очевиста знайомість Шевченка з Костомаровим мала для обох їх велику вагу; тим-то не тілько варто, а й неминуче потрібно з’ясувати запевне, коли саме спізналися очевисто оці наші трудівники-ратаї, один — на ниві письменства, другий — на ниві науки.
Костомаров в перших своїх споминках про Шевченка 359 сказав, що з Шевченком він вперше спізнався очевисто на весні р. 1845. Перегодом він перемінив оцей час на цілий рік пізніше, кажучи: раз 360 — що спізнався з Тарасом в маю р. 1846; вдруге 361 — що в квітні після Великодніх свят,
359 Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 48.
360 Кобзар. — 1876. — Т. II — С [VI].
361 Русская старина. — 1880. — [Книга III. — С. 597]. /191/
а втретє 362 вже місяця не визначив. В житті таких людей, як Шевченко, не тільки місяцям, але й дням треба надавати ваги. Тим паче не можна нам нехтувати такою різницею в часі, як цілий рік. Геть не все однаково, чи спізнався Шевченко з іншим істориком до написання, напри[клад], "Єретика", чи вже потім?
Пантелеймон Куліш 363 запевняє, що він познайомив Шевченка з Костомаровим. Коли б се було так і справді, тоді б нічого й змагатися, що знайомість сталася ще року 1845; але ж маємо звістки супротилежні. Костомаров, як се запевне відомо, в першій половині р. 1845 учителював на Волині; через що і приїхати йому до Києва можна було хіба на великодні або на літні вакації. Але на Великдень Костомаров не приїздив до Києва. З автобіографії його знаємо, що він перед Великоднем рушив подорожувати по Волині: в страстну п’ятницю (значить 13 квітня) він був в Кременці, а в суботу поїхав до Почаєва і тут перебув і перший день Великодня. Потім, оглянувши Вишневець і Берестечко, історик наш вернувся в Ровно 364. Значить, очевидна річ, що того часу Костомарову й не можна було бути у Києві. Та й Шевченка тоді там не було. Великодні вакації скінчилися, звичайно, на проводах — 23 квітня. Небавом почалися в гімназії іспити і вже ж під такий час не пустили б з гімназії, та й сам Костомаров не покинув би своїх учнів під час іспитів. До Києва він поїхав вже після іспитів, з початком літніх вакацій, значить, в липні. Тут, довідавшись, що вже усе зроблено, що треба було на те, щоб перейти йому учителювати до Києва в першій гімназії, Костомаров поїхав через Глухів і Курськ в Острозький повіт до матері і звідтіль вернувся до Києва вже в серпні. Під час літніх вакацій ми бачимо Шевченка в Полтавщині, то в Миргородському повіті у Лукіяновича, то в Лубенському — в Чужбинського, то в Пирятинському — у Закревських або знов в Ромні, а звідтіль у Родзянок в Хорольському і Кременчуцькому повіті. Далі з споминок Куліша 365 відаємо, що він з Києва переїхав на службу до столиці восени р. 1845.