Шевченко бачив Густинський монастир, коли "обрусеніє" не було ще справленим до краю. Монастир нагадав Тарасові "суще абатство сенклерське: тут є і рів глибокий та широкий, що наливався колись водою з тихого Удаю; є і вал, а на валу тому високий з цегли мур зубчастий з внутрішніми ходами і з бойницями; є безкраї підземелля і склепи, а на цвинтарі поміж величезних дубів суховерхих намогильні плити, що повростали в землю" 340.
340 Ibidem . — С. 590.
Шевченко змалював в Густині вид з головної церкви в монастирі, вид з трапезної /172/ церкви і вид брами з розваленою на ній церквою св. Варвари.
Гадаю я, що з Густині Тарас поїхав до якогось прилуцького пана, здається, в Дігтярі до Грицька Галагана 341. Тут трапився баль, що нагадував потроху мосівський "Версаль" Вільхівської: гостей з’їхалася сила; баль був пишний, розкішний; але на душу художника-поета з кріпаків він зробив тяжке вражіння."Баль скінчився найрозкішнішою вечерею, залитою шампанським вином". Розкіш того балю "просто жахала" Шевченка. Але більш за все збентежила його душу, вколола в серце стару глибоку рану історія і вид віолончеліста з крепацького оркестру, що грав на балю тому. Віолончеліст більш за все звернув на себе увагу поета: то був чоловік молодий, худорлявий і блідий.
341 Запевне не затверджую сього. Не можна сказати запевне і того, коли саме був той баль: чи в вересні, чи, може, й раніш. Більш стою за перше, бо раніш вересня Шевченко не мав препоруки комісії.
"Соло своє він грав так, що хоча б і самому Серве, так не на сором би було". Поет, слухаючи те соло, дивовав, що ніхто з гостей, ні сам господар не дав оплесків віолончелістові за його суще артистичну гру! Коли ж віолончеліст, скінчивши соло на віолончелі, взяв скрипку і заграв арію "Преціози", дак душа поета не втерпіла. Тарас гукнув: "Браво!" — і став плескати в долоні. Усі гості подивилися на поета, наче на божевільного; а сам пан-господар так глянув на його, що Тарас схаменувся, догадався, що крепакам не дають оплесків, замовк і пішов собі в сад, щоб там розвіяти журбу, що нагнали на його оті суворі й здивовані погляди господаря і гостей. Не можна було Тарасові в тих поглядах не прочитати усю історію недавнього свого життя крепацького; не можна було йому не подумати: чи вже ж крепаки не такі люде, як і пани?.. Тяжкі думки, гірке вражіння повіряв Тарас німим деревам да теплій, спокійній місячній ночі. Але вражіння так глибоко перейняло його, що скільки він не ходив по саду, скрізь чув чарівні гуки віолончелі. Немов живий, скрізь стояв перед ним образ віолончеліста. "Де я його бачив? де я його стрівав?" — питався Тарас самого себе і, нарешті, після довгого пригадування, згадав... Новим болем на серці у його обізвалася та згадка... Тараса від болю аж занудило, коли він згадав, що за обідом той самий віолончеліст стояв за стільцем у господаря яко лакей. Ментом думки Шевченка повинні були опинитися в прихо-/173/жій Енгельгардта і нагадати Тарасові, як і він, геній українського слова, повинен був лакеювати у Енгельгардта!.. Охмарений споминками гіркого минулого, ходить Шевченко по саду та вболіває про долю віолончеліста, аж ось назустріч його і сам віолончеліст. Він кинувся до Тараса дяковати, говорячи: "Ви єдина людина, що, слухаючи мою гру, зрозуміли мене", — та й заплакав!.. Крепак-віолончеліст був учнем Шпора...
— Що ж ви гадаєте далі чинити з собою? — спитав Шевченко. — Ви ж сущий артист!
— Що ж мені робити? Хіба тільки повіситись.
Кервавим кип’ятком слова ті повинні були обдати Тарасове серце. "Чи давно і я був в такому ж становищі?" — певно, думав він. Картина крепацтва скрізь була однакова: "Пани бенькетовали, а хрестяни голодовали". В селі, де ото справлявся той баль, де голодні й темні крепаки мусили веселити панів своїм концертом, в тому селі Шевченко не бачив вулиці, де б не було шинку, а в шинку витинала "катеринка", щоб покрити гуки того "концерту", який чутно було кожному неспанілому уху, який "грали" наболілі струни народного зневоленого серця... "Катеринка" приманювала людей до шинку, і там горілка заливала струп’я крепацтва. До такого вражіння ще більшого суму додає Тарасові віолончеліст, розповідаючи скорботну історію свого життя. "Батька, — розповідає він поетові, — я не зазнаю. Мати ніколи нічого про його не говорила. Хати у нас своєї не було, жили ми в під сусідках. Мати бажала стати за наймичку на рік, але ніхто її не брав, така вона була тендітна та бліда. Нарешті найнялася у жида в шинку. Не скажу, чи довго вона служила у жида. Я був вже чималим хлопцем, коли вона померла. Вмерла на сухоти. За кільки день до смерті прийшла вона в свою комірчину, лягла, та вже й не вставала. За кільки хвилин до смерті я приніс їй води; але вона не спроможна була ні пити, ні говорити. Ледві, ледві спромоглася доторкнутися рукою до моєї голови; поціловала мене; дві сльозини викотилися з очей у неї... зітхнула вона і вмерла. Соцький поховав її на того карбованця, що заробила вона у жидів... Я пішов за міхоношу до сліпого кобзаря... Потім пани забрали мене до двору і віддали в науку..." 342
342 Див.: Музыкант. (Поэмы и повести. — [616 — 617]).
Я наумисне виписав з "Музиканта" оцю сумну історію: зауважмо на контрасти! В однім кінці села розкішний баль з концертом, пани бенкетують, п’ють, гуляють, а в друго-/174/му — крепачка-покритка з голоду мре! Якого ще контрасту, якої ліпшої ілюстрації не тільки до крепацтва, а й взагалі до несправедливості в соціальному устрою людей!
Густинський монастир своїми руїнами і своїм "оновленням " зворушив у душі Шевченка споминки історичні, а баль в Дігтярах і оповідання віолончеліста показали йому живий малюнок живого життя, що зазнала Україна. Душа поета, ізмучена живими малюнками, обізвалася "Посланієм до мертвих, і живих, і ненарождених земляків в Україні і не в Україні сущих". В Густині і в Дігтярах немов наумисне згуртовалося усе те, що повинно було глибоко-преглибоко вразити душу поета, налити її повну, до краю пророчим натхненням. Мертві будівлі Густині нагадували Тарасові колишню боротьбу за волю; Паїсієва реставрація, баль у Дігтярах, оповідання віолончеліста і сам він показували, наче в зеркалі, увесь культ політичної і соціально-економічної неволі України. Поет бачив, що Україну