291 Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 34. — Ред.
Читаючи таку щиру, приязно-сердечну пораду, Тарасові не можна було не спитатися: "А де ж мені знайти, де його в світі взяти оту "громаду чисту, святу, хупаву?" Де вона? Чи вже ж таки і друг-сестра була певна, що такою громадою може стати товариство Галагана, Вол. Пл. Лукашевича і інших володарів душ людських? Хіба ж Галаган, Тарновський, Борковський і т. ін. не так само, як і "мочеморди", запрягають людей в ярма? Де була тоді на Україні така панська громада, щоб була вона хоч не забруднена болотом зрабовання і неволення українського народу? Певна річ, що коли б Шевченко спитав про се друга-сестру, так ледві чи спромоглась би вона на певну відповідь. Княжна знала український народ хіба здалека, менш, ніж знав його Гоголь; вона не відала, тим паче не бачила, очевидно, "як люде плачуть живучи". Вона і здалека ледві чи бачила гольцем-голе лихо кріпацтва, а Тарас 24 роки коштував його на собі. Тим-то княжна і не розуміла реально та й теоретично — вона більш почувала своїм добрим серцем, ніж розуміла ту глибоку рану, що була на серці у Тараса. Вона через те й не тямила, яка причина тягла Шевченка до "мочемордія" і до "мочеморд". Не тямила вона і ліків дійсне раціональних проти вади, яка так прикро вражала її серце. Тим-то вона щиро радила незриму їй, тяжку болячку, що мордувала найліпшого сина народу, гоїти вірою да таким товариством ідеальним, що його й ознаки на Україні не було. Княжна розуміла деспотизм взагалі, але розуміла його аристократично, по-панськи; Шевченко тямив його демократично і тямив всіма сторонами.
При всіх своїх певних достоїнствах високих княжна Варвара Рєпніна була дитиною свого кодла, панночкою, аристократкою, а оце саме й не давало їй зрозуміти ту труту, що труїла демократичне серце великого горожанина України, воно ж не давало їй бачити, що і в Галагана, і в Закревського, і в Лукашевича під неоднаковою трохи покришкою лежить однакова в істоті душа "рабовладельческая". Коли б княжна розуміла оце, вона б не радила Шевченкові сприятелитися з Галаганом, з Лукашевичем і т. ін. панством. Такого /151/ чоловіка-українця, щоб вдовольнив Шевченків дух, як тоді, так і пізніш, тяжко було знайти на Україні. Наприклад, з самого початку рр. 50-х лиха доля примусила була і мене вештатися по селах Лівобережжя і переважно по тих, де перебували і "сухоморди", і "мочеморди". Стрівав я і Віктора Закревського, і Платона Лукашевича; знавав не згірше і Скоропадських, і Тарновських, і Родзянок, і Галагана, і Миколу Маркевича (історика, поета і музику). Та не тільки тоді, навіть і тепер, коли вже на минуле я дивлюся зовсім безстороннім оком, я не скажу, хто з них був ліпший? У кого з них було більш почуття українського горожанина? Хто з їх гидував кріпацтвом? Хто з них не неволив кріпака? Хто не був "російським дворянином" з кокардою на лобі і в кого була більша іскорка почуття демократичного? В останньому разі я дав би перевагу Закревському та В. В. Тарновському! Закревський, правда, більш за всіх "мочив морду", хоча, напр[иклад], і Маркевич не дурень був випити; але ж Закревський ні у вік би не написав такого доносу, який подав Маркевич на молодого ще студента Константина Масальського! 292
А про Платона Лукашевича Чалий розповідає такий факт. Треба було Лукашевичу чогось до Шевченка, котрий перебував тоді в Яготині. От він, написавши лист, і послав туди за 30 верстів в холод, в мороз пішки свого крепака, наказавши йому, щоб він невідмінно того ж самого дня приніс відповідь. Шевченко уважав Лукашевича в відносинах до крепаків за ліберала і не хотів йняти віри, щоб Лукашевич заподіяв такий нелюдський вчинок. А проте факт стояв перед очима. Тарас зараз же написав відповідь, повну жовчі і гидування, і додав, що більш він з Лукашевичем не знайомий. Лукашевич відповів листом Тарасові, що у його 300 чоловіка таких "олухов", як Шевченко. Тарас, читаючи ту відповідь Рєпніній, ридав, наче дитина та 293.
292 Останній жив у Маркевича у Турівці, здається, учителем його дітей і закохався в небогу Його Настю. Маркевич скоро спостеріг те кохання, зараз відмовив Масальському і звелів відвезти його в Прилуку. Закоханий парубок, сидячи в Прилуці) з розпуки випив і — підпилий написав до своєї коханки лист, повний палких, але зовсім дурних фраз: до свого кохання, до своєї злоби на Маркевича він приплів і такої нісенітниці, що "поля Чугуєва і Борисполя давно жаждуть крові..." Маркевич перехопив того листа, зробив з його донос на Масальського, і останній, по наказу генерал-губернатора Кокошкіна, просидів у Прилуці а острозі щось чи не більш двох років, доки його не визволили вже по маніфесті нового царя.
293 Чалий, с. 39 — [40].
Тоді тільки княжна /152/ повинна була запевнитися, що "з Лукашевичем, Капністом, Галаганом і ін. "геть далеко не все "хороше і благородне".
Тієї ж осені Шевченко був в Суботові, там змалював руїни Богданового будинку і суботівську церков. Альбом малюнків його, зроблених р. 1844 (альбом сей бережеться в музеї Василя Тарновського), показує нам, де тоді був Шевченко: бачимо його в Густинському монастирі біля Прилуки; бачимо в Переяславському повіті в селі В’юнищах, в Переяславі 294.
Потім знов він навідався до Яготина і, здається, до сього часу треба реєструвати факти, що нагадує він княжні Рєпніній вже з заслання в листі, писаному 7 березіля р. 1850, трохи що не останньому до неї. "Усі дні перебування мого колись в Яготині, — пише він, — були і будуть низкою прекрасних споминок. Один лишень день вкрила була тінь легенька, але останній лист ваш і той день освітив. Чи не забули ви? Якось була між нами бесіда про "Мертві душі" (Гоголя) і ви обзивалися про них занадто сухо. Се мене прикро вразило, раз, через те, що я завжди читав Гоголя, раюючи з його; а вдруге — тому, що я глибоко шанував ваш-ум благородний, ваш смак і ваше чуття ніжно-високе. Мені стало боляче; я й подумав: от який-то я неосвічений, що не вдатен тямити і почувати прекрасне... Тепер же мене невимовно радує ваша теперішня думка про Гоголя і про його твори безсмертні. Я радію, що ви зрозуміли його суще християнську мету. Так! перед Гоголем треба благоговіти ".