Обніміте, брати мої,
Найменшого брата...
Благословіть дітей своїх
Твердими руками,
І обмитих поцілуйте
Вольними устами.
От з якими вражіннями вернувся Шевченко до Петербурга, до свого товариства, до любої йому Академії.
280 Воспоминания... — С. 11.
VI
Вернувшись, він заходжується тут, укупі з іншими земляками, спорудити українські спектаклі аматорів. Український репертуар тоді був занадто убогий, чи було й з півдесятка п’єс; певне, через те тієї зими спектаклі й не були споруджені. А може, піклуватися коло їх у Шевченка й часу бракувало: треба було скінчити Академію, придбати собі звання "свободного художника". Він сподівався поїхати за границю, повчитися ще там малярству.
Один з біографів Шевченка каже, що хоча у Тараса і була кебета художника, а проте "на ниві малярства трудно було сподіватися від його великих успіхів". Одначе факти і люде, більш за біографа компетентні в малярстві, кажуть нам що іншого. Правда, як було вже говорено вгорі, всемогуща сила призвання мимо волі Тараса тягла його більш до пера, ніж до пензля, одначе ж бачили ми вже й те, що й пензлем він працював з великим успіхом. Знаємо, що 29 квітня р. 1839 Академія дала йому в нагороду срібну медаль; а в вересні 1840 р. він знов бере медаль за першу спробу малювати олійними красками. Варто уваги, що малюнок сей був "Хлопець-старченя дає собаці шматок хліба". Малюнок /145/ сей показує нам не тільки реальний напрямок Шевченка в штуці, але й ті симпатії, що носило серце його до злидарів; показує ту гуманність і любов до вбогого брата, з якими він ніколи не розлучався, перекаланавши увесь свій вік. За рік Шевченко знов бере нагороду за успіхи в живописі історичній і патретній. Успіхи його були, як знати з академічної постанови, "доведені роботами його, поданими в Академію".
Не відомо, чиїм коштом сподівався Шевченко поїхати за границю? Коли коштом Академії, то знов не відомо, чому Академія не вирядила його? Хіба спинитися біля тієї думки, на яку наводить мене дещо з "Художника". Може бути, що він не справив заданої Академією програми. Може бути, що сього не дало йому справити призвання до поезії і почуття патріотичної потреби будити приспану Україну: віддаючись мимо волі своєї більш поезії і Україні, ніж малярству, Тарас не мав вже ні часу, ні охоти пильнувати біля програми. Він не властен був спинити поривання почуття поетичного і патріотичного. Та й марне б він мордував сам себе силкуванням на перше місце постановити малярські роботи. Поривання поета і суще свідомого патріота так само не можна спинити, як не спиниш вітру в степу або течії Дніпра. Нема їм спину; шлях їм скрізь битий.
Не можна не згодитися з думкою, висловленою художником Микешиним про художницьку кебету Шевченка. Не можна й на хвилину бути непевним в тому, що коли б доля, як каже Микешин, не поглумилася з Шевченка, коли б його не постигла нечувана в світі кара, жорстока, нелюдська, з його вийшов би художник знаменитий. Скарб, що природа наділила Шевченкові, пограбовано у його 28 мая р. 1847 забороною малювати, і проковтнула той скарб великий тяжка неволя в казармі смердячій.
Опріч праці обов’язкової, зимою під кінець р. 1843 і з початку р. 1844 Шевченко працював над малюнками задля "Живописної України" і виготовив три естампи: "Печерська криниця у Києві"; "Судня в селі рада" і "Дари Богданові і українському народові".
В першій половині лютого р. 1844 Тарас рушив у Москву; запевне не відаємо, чого він туди їздив: можемо тільки гадати, що він їздив порадитись з Бодянським про видання "Живописної України".
Перебуваючи в Москві, Шевченко, певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори, і про історію й сучас-/146/ний побут України, як се знати з листа його до Бодянського 281. І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один з ліпших віршів "Чигирин". В тому вірші, датованому 10 лютого 282, з душі поета вилилися гіркі сльози за зневолений народ; в той день серце поета "плакало, просило святої правди на землі". Поет віщує, що його слово тихе "викує до старого плуга новий леміш і чересло; виоре переліг, а на перелозі"
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане
Гниле серце трудне...
День в день через сімнадцять років (19 лютого р. 1861) справдилися потроху пророчі слова Кобзаря: для маси українського народу блиснуло коли не повне сонце волі й правди, так принаймні хоч один промінь його, що розбив кайдани кріпацтва і освітив стежку, що повинна вести до тієї "оновленої землі", де
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати
І будуть люде на землі.
Недовго був тоді Шевченко в Москві і, вернувшись до Петербурга, небавом (13 березіля) пише він до Бодянського: "Я її (Україну) намалюю в трьох книгах; в першій будуть види чи то по красі своїй, чи по історії прикметні; в другій — теперішній людський бит, а в третій — історію. Три естампи вже готові: Печерська київська криниця, Судня рада в селі і Дари Богданові і українському народові. У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год виходитиме 10 картин. На види і на людський бит тепер сам писатиму або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, виписати три листочки на рік, тільки по-нашому. Текст думаю випускать раз на рік, а картини тричі..." 283
281 [Лист до О. М. Бодянського 6 — 7 трав. 1844 р.] — Рус[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 639].
282 "Чигрине, Чигрине...", 19 лют. 1844 р. — Ред 283 Чалий, с. 43.
Той же лист показує нам, що Тарас пильновав тоді і над /147/ роботами в Академії: "Не здивуйте, — каже він, — що так мало пишу: далебіг — ніколи; іду в Академію малювати". Те ж саме пильновання його коло малярства бачимо і з листа до його від княжни Рєпніної, писаного 17 мая р. 1844. "Душею раділа я, — пише вона, — читаючи, що ви з успіхом працюєте коло живописі. Сподіваюся, що й перо ваше не лежить бездіяльно. Було б се страшенним злочинством. Вашим же слівцем я висловлю вам мою добру раду: "Не погашай твое светило".
Тут, до речі, не можна не висловити великого жалю, що досі не оголошено упорядкованих хронологічно листів до Шевченка від знайомих і приятелів його. Скільки б світу дали вони на невизначені виразно дні і вчинки в Тарасовому житті і, певна річ, там, де тепер у нас самі лишень гадки, тоді б були певні факти. Знаючи, що листи до Шевченка передані одному з його біографів, я вдавався до його, просячи дозволити мені переглянути їх. Але ж мені в сьому разі не поталанило. А на мою думку, уся Шевченкова переписка єсть добро громадське і ніхто не має права держати її у себе в шуфлядці, а повинен або оголосити її, або передати до якого публічного музею.