Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя

Сторінка 4 з 231

Кониський Олександр

Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, "дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе спитає: "А що там, за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. А що коли б піти та подивитися, як там вони підпирають небо? Піду: аж воно недалеко" 53.

52 З листа Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 9 — 10, зв.)] і з розповіді Петра Павловича Шевченка.

53 Поэмы и повести. — С. 660.

Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його.

І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у його непоборене бажання піти подивитися на ті залізні стовпи. "Пішов він через долину, через леваду просто на гору. Вийшов з села, минув царину, пройшов з півверстви полем; на полі стоїть чорна могила — висока. Він зліз на могилу, щоб з шпилю подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть він на могилі, дивиться навкруги: і по один бік село, і по другий бік село; там з темних садів /35/ визирає церква на три бані під білою бляхою і з другого боку визирає така ж церква. Ні, каже він собі на думці: сьогодні вже не піду до тих стовпів; нехай завтра укупі з Катрею Вона пожене корову до череди, а я піду до тих стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, що бачив ті стовпи, що підпирають небо". З такою думкою Тарас покотився котькома з могили і рушив до господи, та не вгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку На щастя, зустріла його валка чумаків. Один з них і спитав Тараса

— А куди ти мандруєш, паробче?

— Додому.

— Де ж твоя домівка, небораче?

— В Кирилівці.

— Так чого ж ти йдеш на Моринці?

— Я не на Моринці, а на Кирилівку йду.

— А коли на Кирилівку, так сідай на мою мажу; ми довеземо тебе додому.

Посадили його на віз; дали йому батіг в руки; він поганяє волів та й гадки собі не має. Під’їздячи до села, він пізнав свою хату і гукнув:

— Он де, он де наша хата!

— А коли ти бачиш вже свою хату, то йди собі з Богом

Чумак зсадив його з воза на землю і мовив до товаришів

— Нехай іде собі з Богом.

Надворі вже смеркало, коли Тарас прийшов до свого перелазу. Глянув через перелаз на двір, там під хатою на темнозеленому спориші оксамитовому сидять його батьки, брати й сестри і вечеряють; тільки Катерина не вечеряє, стоїть біля дверей, підперши голову рукою, і ніби позирає на перелаз. Ледві Тарас висунув голову з-за перелазу, вона його побачила і скрикнула: "Прийшов, прийшов!" Підбігла до його, вхопила на руки, помчала двором і посадовила вечеряти. "Сідай, приблудо, вечеряй". Нагодовавши, Катря повела його спати, поклала на постіль, перехрестила, поціловала і, усміхаючись, знов назвала його приблудою. Тарас довго не засипав, все думав про залізні стовпи та мірковав чи говорити про них Катерині і Микиті, чи ні? "Микита, — думає собі Тарас, — був вже з батьком в Одесі і, певно, там бачив ті стовпи. Як же говоритиму про їх, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити, та ні, і їй нічого не скажу", мірковав собі маленький Тарас 54.

54 Ibidem, [с. 661]. /36/

Оцей епізод з дитинного віку Тараса треба вважати ціл ком достовірним: бо про його, опріч самого Тараса, розповіли майже однаково і інші люде. Першим розповів його О. М. Лазаревський 55, коли ще російські оповідання Шевченка, де в "Княгині" розказав і поет про ті стовпи, не були ще надруковані, значить, Лазаревському розповів хтось з Тарасових кревняків. Перегодом те саме читаємо в "Споминках" 56 Варфоломея Шевченка з додатком деяких подробиць, які здаються мені непевними. Напр[иклад], Варфоломей каже, що коли Тарас вернувся з своєї "подорожі" до "стовпів", дак брат Микита хотів його побити, але сестра Ірина заступилася і не дала, за те б то Тарас і любив її більш за всіх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка: Микита не був такий старший за Тараса, щоб останній дався йому побити; а Ірина була на два роки молодша за Тараса і, очевидна річ, не спроможна була заступатися за його, а тим паче "взяти на руки і положити в постіль". Не певне й те, що Тарас, пішовши до "стовпів", коли прийшов в Пединовку (село верстов 4-5 від Кирилівки), дак здивовався, що є на світі ще й інші села. Коли Тарас відав тоді, що є Одеса, так чудно б було йому не відати, що є Пединівка! Нарешті, Варфоломей подав не певну звістку, що Тарасової матері під час того епізоду не було вже на світі. Небавом побачимо, що Тарас осиротів після матері на десятому році.

В усякому разі, головні риси наведеного епізоду свідчать нам, що Тарас на 6-7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога пікловалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася прирожденна Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.

Тарасів портрет на 6-7 році здається мені більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.

55 Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка. — Основа. — 1862. — Кн. III. — [С. 4 — 5].

56 Правда. — 1876. — № 2. — С. 68.

Небавом в характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в са-/37/мому собі. Сприяли сьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз у раз все більшали і позбавляли його і сестриного, і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета.

III

Через два-три роки, каже Тарас, після отієї подорожі до стовпів — я бачу себе в школі у дяка Совгиря 57.

До кого саме і коли саме першим разом почав Шевченко ходити до школи і хто був отой Совгир? Досі запевне не доведено і ледві чи буде вже коли доведено.

Лазаревський, а потім і Маслов 58, а за ними і Чалий 59 кажуть, що батько Тарасів віддав його першим разом в науку до міщанина Губського. Хто був отой міщанин Губський, про се ніхто досі не повідав. В Кирилівці того часу була одна-єдина школа церковна; кермовали нею попи, властиво, дяки; значить, годі гадати, щоб при церковній школі учителював міщанин. Тим-то я стою за те, що коли справді Тарас учився у Губського, дак останній був ніхто інший, як кирилівський піп Василь Губський 80.