Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
І ті шляхи, що він міряв
Малими ногами 232.
Мартос ще р. 1863 доводив що інше. Він писав: 233 "Ще року 1840 хотів я про Барську конфедерацію довідатися більше, ніж давав Плюшарів лексикон і часто про се розмовляв з Гребінкою. При тих розмовах бував і Шевченко і, слухаючи те, не подав і знаку, щоб йому тоді було що-небудь відомо про події гайдамацького часу. Нарешті я дав Шевченкові прочитати новий роман Чайковського "Wernyhora". З того роману він і взяв зміст "Гайдамаків" і більшу частину подробиць".
Д. Чалий 234 зовсім знехтував Мартосову звістку, навіть не згадав про неї і за джерело до "Гайдамаків" взяв єдине передмову до них, написану Шевченком; але ж і передмова показує, що цілком не можна нехтувати Мартосової звістки. Шевченко в передмові каже: "Про те, що діялося по Україні р. 1768, розповім я, як чув від старих людей. Про гайдамаччину я не читав нічого друкованого". Одначе ж він подав в "Припису" реєстр, що свідчить і про ті джерела, які він читав, перш ніж написав "Гайдамаків". Він згадує і про Плюшарів лексикон, і про історію Кониського і Бантиш-Каменського.
232 Чалий, с. 16 — 17.
233 "Вестник Ю[го-Западной] иЗ[ападной] России", 1863, [кн. X].
234 Жизнь и произведения Шевченка. — С. 248 — 250.
Певна річ, що перше зерно "Гайдамаків" запало в Тарасову душу з народних переказів і переважно з переказів діда Івана; але воно не було і не могло бути таким, до якого розрослося в поемі, коли б автор її не познайомився з подіями гайдамаків по ін-/119/шим ще літературним джерелам. А щодо гадок про вплив подорожі до монастирів, то їх треба або зовсім залишити, або уважати їх, коли вони дійсне були, на стільки, на скільки можливо сподіватися впливу їх на хлопця 11 — 13 років. Якщо й доводилося Тарасові подорожувати, так певна річ, що до року 1827, коли йому було не більш 13 років, а сестрі Ірині 11. До того ж ми й не відаємо, до якого саме монастиря ходив Тарас "з сестрами" на прощу. (Зауважимо, що Тарасова сестра Катерина ще р. 1823 вийшла замуж в друге село, а Маруся тоді була ще вельми мала). Д. Чалий каже про "Лебединський-Мотронинський монастир", але такого монастиря не було й нема 235.
Зерно "Гайдамаків" розросталося відповідно тому, як Шевченко знайомився з історичними фактами минулої України: хоч він і каже, що не читав про події р. 1768 нічого надрукованого, але додає: і критикованого; от в отому слові і вся сила і вага, на яку не звернув уваги д. Чалий. Задумав писати своїх "Гайдамаків" Шевченко коли не в 1838, так в 1839; бо, як відаємо з його "Записок", він тоді вже, стоячи перед малюнками Брюллова, задумувався про ілюстрації, про сліпого кобзаря до "своїх лютих гайдамаків". Значить, очевидна річ, що з "Wernyhory" Чайковського коли Тарас чим і покористувався, так хіба невеличкими подробицями, які й додав до готового вже образу цілої поеми.
235 Се два окремі монастирі, обидва вони в Чигиринському повіті. Жіночий монастир Лебединський Миколаївський стоїть біля р. Гаптурки в лісі, що зоветься Лебедин, верстов за п’ять біля села Лебедина. Сей монастир осаджено р. 1779 черницями з волоського кажгурського монастиря, що був зруйнований турками. Будованню монастиря сього найбільш запоміг князь Ксаверій Любомирський. Саме оцей монастир і згадує Шевченко в "Гайдамаках", не відаючи, що монастир "Лебедин дівочий між Чигирином і Звенигородом" осаджено більш, ніж через десять років після подій, списаних в "Гайдамаках" його. Щодо монастиря мотронівського, так дійсне се монастир вельми стародавній. Стоїть він в темному мотронівському лісі за 9 верстов від ведмедівського монастиря. Осадила монастир, як каже переказ, якась княгиня Мотрона ще до Батия б то. Татарва зруйновала була його, але князь Ольгерд року 1568 запоміг оновити його, а гетьман Сагайдачний р. 1620, 1621 наділив його землями, король Ян Казімір р. 1664 затвердив права монастиря на землі. Турки р. 1676 спалили сей монастир; оновлено його р. 1686, а потім р. 1717 польський князь Ян Яблоновський запоміг йому і затвердив за ним усі його землі, не вимагаючи; щоб монастир пристав до унії. (Дивись Пам’ят[ную] [книжку] Киевск[ой] Эпарх[ии], 1882, с. 84 і 92).
До того ж часу реєструю я написання Шевченком віршів "Хустина" і другої поеми "Черниця Мар’яна", бо, посилаю-/120/ чи до Тарновського "Гайдамаків", Тарас р. 1842 пише: "Будьте ласкаві, не давайте їм (дівчатам, небогам Тарновсього) читати і не показуйте їм мої "Гайдамаки", бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай тропіки підождуть; я їм пришлю "Черницю Мар’яну", к Великодню (1842) думаю надрукувати. Се вже буде "не возмутительное". Оригінал "Черниці", писаний власною рукою автора, з посвятою, з малюнками до неї і пісню (Хустина) Шевченко відіслав в Харків до Корсуна, щоб надрукував в своєму "Снопі" 236, що мав видати на р. 1842.
II
Нові українські видання і нові Шевченкові твори знов викликали неприхильні, ворожі рецензії в журналістиці російській. Рецензію Бєлінського на "Гайдамаків" наш письменник Трохим Зіньківський називає "нахабною, недотепною і недостойною тирадою" 237. Але ще раніш "Гайдамаків", розбираючи Гребінчин альманах "Ластівка", так само як і в рецензії про Квітчине "Сватання", Бєлінський, як се признає і Пипін 238, висловив строгий осуд і взагалі антипатію до українського письменства. Від себе додам, що в одній з тих рецензій висловлена і чудна зневага до народу. По думці Бєлінського 239, так на Україні ще, бачте, з Петра Великого почався поділ людності на стани. Дворянство (шляхта) силою історичної неминучості приняло "русскую" мову і перейнялося "русско"-європейськими звичаями в житті. Мова народна почала псоватися і тепер (1841) мови української нема вже, а є тільки "областное (провінціальне) наречие". По думці Бєлінського, "поезія єсть ідеалізовання життя реального. Чиє ж життя ідеалізуватимуть українські поети?" — питається Бєлінський. — Життя вищих станів на Україні переросло українську мову і остання лишилася тільки в устах простого народу. Мовою "русскою" романіст у своєму романі може списати людей усіх станів і примусити кожного з них балакати мовою людей освічених; а життя мужика само по собі мало, мовляв, інтересне для людей освічених".