207 Кобзар. — Т. III. — С. [40]. (Записки..., [запис від 1 лип. 1857 р.]).
V
Хоча Тарасові і здавалося, що живопись його прийшла — професія, його хліб насущний", а проте інша прирожденна йому сила не вважала на його думки: і тоді, коли він "стояв перед великими творами свого великого учителя в ясних залах Академії художеств", та всемогутна сила "чари діяла" над ним. Вона водила його по степах наддніпрянських /107/ і показувала йому "тіні мучеників, бідолашних наших гетьманів". Вона розстилала перед ним степи, засіяні могилами. Вона показувала йому його "прекрасну, безталанну Україну в усій її красі меланхолійній, красі непорочній". Вона, ота сила всемогутня, незримою рукою з незримої чаші напувала Тараса тими "чарами", якими він навіки причарував до себе свою прекрасну Україну. З тими "чарами" лився незримо до його в душу той "божественний глагол", що устами Тараса розбудив "приспану" Україну. Прокинулася Тарасова муза і позвала його служити Україні і всім людям в іншій сфері. На сій службі Шевченко надбав собі навіки безсмертної слави, але ж за те зазнав невимовно тяжких страждань і пекельної неволі в казармі смердячій. Муза вінчала його вінцем, що довіку людського не зблекне, не потемніє і довіку сяятиме яко вінець генія українського слова, яко колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської.
Перед нами тепер стане вже не тільки художник Шевченко, перед нами розгортається суверток, де списане життя поета Шевченка.
Погляньмо, як розвивався, на якому грунті зростав прирожденний Шевченкові талант поетичний.
Річ певна, що дар поезії був у Шевченка прирожденний, але сього не досить, і, опріч прирожденності, був ще й інший грунт, на якому повагом зростала Тарасова муза; була ще та роса, той покорм, що поїли, годували і ростили його музу, — Шевченко не повідав нам, яким робом зростав і розвивався талант його; якою стежкою і хто вів його, хто і чим згодував його. Та ледві чи й спроможен він був повідати про се: йому тільки можна було сказати нам, хто і як спиняв зріст його таланту; хто і як держав його музу в темному льоху, не пускаючи її на світ, на волю. Він про се і сказав нам: крепацька темнота, неволя та злидні. Були ще й інші вороги його музи. Увесь політичний і соціально-моральний устрій державний ворогував з його музою і воювати її вирядив від себе те хиже військо, що зоветься неволею, темнотою і злиднями.
Даремна річ сподіватися від таланту, щоб він дав широку відповідь на питання про історію свого зросту і розвитку. Талант і сам того не відає; сам не спостерегає і не може спостерегти, коли і як він росте. Чим більший у чоловіка талант, тим менш він відає про се, тим менш він спроможен спостерегати процес його зросту і розвитку. Поет не відає, коли і як зростала творча сила його таланту. Сущий /108/ поет єсть сущий, найпокірливіший раб, невольник свого натхнення. Він не відає, коли призвання пришле до його натхнення; а останнє прийде і скаже поетові: твори, — і поет слухається, творить, не питаючись і не відаючи того, з якої речі він творить так, а не інакше. Біографи і критики мусять самі вже доходити до грунту, на якому зростав талант, і до стежки, якою йшов процес його розвитку.
Ми більш-менш запевне можемо сказати, хто і чим годував, хто доглядав Шевченкову музу, коли ще вона була в пелюшках і доки не розбудило її дихання волі. Перш за все, маємо високого достоїнства твір Шевченка, де він "неложними устами" висловив нам ті обставини, серед яких зростав його могутній геній. Сей високохудожественний малюнок стає нарисом, або, певніш мовити, канвою колиски, в якій зростав Шевченків талант поетичний. В віршу "До Музи" поет промовляє:
Ти, сестро Феба молодая.
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла;
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила;
І колихала, і співала,
І чари діяла...
Першими батьками, що вигодували Тарасів дух і дар поетичний, першими ніжними няньками, що пестили в крепацькому тілі мужицької дитини кебету поетичну, були природа й історія України. Природа наповала його душу ще змалку високим ліризмом; а народна історія, переказана йому в піснях сліпих кобзарів, діда Івана і більш за все в піснях народу взагалі, годовала серце поета високим народно-національним почуттям. Опріч того, побут народу, його тяжка неволя, — все оце незримою цівкою вливалося і годувало увесь духово-моральний організм Шевченка; ростило його талант, "повитий сивим туманом". В сьому сповивачі і зростав проквільно, мовчки велетень нашого слова. Доля перекинула Шевченка на чужину, і тут місячні ночі в Літньому саду починають потрошку ворушити його талант; але сповивач міцний ще, а у сповитого велетня мало ще духової сили, щоб порвати його. Другим духовим хлібом Шевченка, можна сказати, змалку і до останку, стає Біблія і, переважно, з неї Псалтир. Останній /109/ він трохи чи з першого і до останнього слова вивчив ще змалку і читав його з пам’яті. Біблію читав він і потім за порадою Брюллова. Читав її, сидячи потім і в тюрмі, і в казематі, і в казармі; тут читав її і по волі і по неволі, бо більш жодної книжки не давано йому читати. Вплив Біблії яскраво і виразно відбивається скрізь і в поезіях Шевченка, і в прозі, писаній мовою російською, і в "Записках" його, і навіть в листах до приятелів і до знайомих. Вплив Біблії не менш впливу народної пісні на творах Шевченка лежить червоною ниткою. Поруч з оцим впливом бачимо вплив історії України; історії переважно з тим духовим простованням, яким дише "История Руссов" Кониського 208. Правда, тоді ще (до р. 1845) не було друкованої історії Кониського, але ледві чи багацько було таких освічених українців, тим паче патріотів, щоб не мали у себе переписаної "Истории руссов". Я пам’ятаю, як був ще малою дитиною, як батько було виймає з скрині бережно загорнений в сувій полотна суверток синього паперу, — то і була "История руссов". Пізніш знов р. 1847 — 49 такий самий суверток з переписаною історією Кониського я бачив в Чернігові у діда свого Феоктиста Ротмистрова; р. 1853 те ж саме бачив і вперше сам вже перечитав ту писану історію в золотоноському повіті у Іскри; ще пізніше, р. 1856, піп в Переволочні Прилуцького повіту, нарешті р. 1859 столяр Гавриленко Грицько в Полтаві показували мені такі самі попереписувані історії Кониського.