Хоча лежачого не б’ють,
Та і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люде прокленуть...1245
"Таким, — говорив мені Черненко, — я ніколи не бачив Шевченка, очі його — просто палали, він скидався на пророка, але ж не доводилося мені ніколи бачити його і таким, як того разу, схвильованим і роздратованим".
З уст Тургенєва 1246, що кілька разів бачив його після розладдя з Ликерією, теж чуємо, що Тарас був вельми роздратований і збентежений.
1244 Кобзарь. — 1876. — [Т. II]. — Споминки Микешина, с. XX.
1245 Ibidem. — Т. II. — С. 256. ["Хоча лежачого й не б’ють..."].
1246 Ibidem, с. VII.
Тим-то людям, що стояли близько до Шевченка, годилося б було всіма заходами відвертати його від усього, що викликало у його згадки про Ликерію і здіймало в душі його хвилю недоброго почуття. Щоб се робилося, фактів я не відаю. А відомо, наприклад, що він 31 жовтня писав до Макарова: "Чи сказали ви Ликері, щоб вернула мою мізерію? (реєстр повинен бути у Кулішихи). Як сказали, то ще додайте, щоб вона за тиждень заробила 4 карб, і послала в Чернігів на ім’я Тризни з написсю: "В пользу воскрес-/576/ной школы". Сією ціною окупить вона свою і мою погану славу" 1247.
Знати, що Макаров, одібравши у Ликері ті гроші і мізерію, повідомив про се Тараса, бо останній 5 листопада писав до його: "Чотири карбованці пошліть од невідомого в Чернігів, а що зісталося у Ликері, те спаліть, та й годі". І на сьому ще не кінець! Знати, що наведена відповідь не вдовольнила цікавих і вони знов питали в Тараса про щось зв’язане з Ликерою: 9 листопада він писав: "Коли бить, так треба бить так, щоб боліло, а то не поможе, а тільки пошкодить. (Чернеча аксіома, вона і нам тепер до ладу). Ликерія збрехала перед вами, перед мною і перед Катериною Іванівною, за те вона повинна хоч украсти, а послать в Чернігів "на цель известную", кроме вещей, которые я просив вас спалить при єї очах: треба щоб вона заплатила 14 руб. за кватеру і за ключ, нею потеряний, одного рубля. Ще раз прошу вас, як іскреннішого мойого друга, зробіть, як умієте, і швидше — амінь" 1248.
Досить зауважити на тон і мішанину мови, щоб вгадати, що діялося в душі поета! Яке хвилювання, яке обурення ще й тоді проймало його.
Більш нема жодних звісток про сей тяжкий епізод! Але й з того, що маємо, добре знати, якого страждання зазнав поет впродовж 3 місяців, найпаче після того, як розцурався вже з Полусмаківною!
Не будемо більш вдаватися в аналізу та в оцінку оцього занадто скорботного епізоду! Скажемо тільки, що він не тільки лишив тяжко-лихий слід на Тарасовому здоров’ю, але він прискорив кінець його віку... Могло б бути інакше.
XII
Нещасливе сватання до Полусмаківни було останньою краплею тієї отрути, що доля і люде щедрою рукою лили в Шевченків духово-моральний і матеріальний організм. Коли ми звернемо увагу на те, що Тарас зараз же, розцуравшись з Ликерією, вдався, як бачили ми, до Федота Ткаченка, просячи знайти йому "кирпатеньку чорнобривку", так не можна нам не перейнятися разом з Костомаровим 1249
1247 Чалий, с. 170.
1248 Ibidem.
1249 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.
дум-/577/кою, що пильнування поета одружитися було просто вже дориванням розпуки. І не диво було впасти в розпуку. Прожити сорок сім літ в неволі, в кайданах, в ярмі туги, скорбот та страждання за свій рідний край, за свій народ і не бачити задля себе й на останку спокійно-ясних днів!.. Перекаланати такий тяжкий вік і нарешті запевнитися, що нещастя просто глумиться з його, наділяючи йому чисто на один глум нові та нові невдачі, немов на те, щоб він ще більш почував і тямив усю печаль гірку свого життя тужливого: щоб він зрозумів, що щастя людське, коли і є на землі, так не про його. Хто інший з таким великим талантом, як Шевченків, але чоловік менш за його скромний, утішив би себе надією, що за всі його страждання великі буде йому і нагорода велика, та велике щастя, що зоветься безсмертною славою в нащадках. Так же така утіха не властива була вдачі Шевченка... він добре бачив, що святий огонь бадьорості, енергії і дару поетичного погасає: вже тільки жевріє і от-от згасне навіки. І почував, і тямив великий страждальник, що пора
...заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ...
Свідомий свого нещастя, своєї недолі, поет не хоче, та й не може підлягти покірливо під неминучий задля всіх людей присуд! Він наче той Прометей, часом прокидається з розпуки, пробує порвати кайдани нещастя: його хоч і обгорнула розпука, а проте часом він переймається надією на ліпше і висловлює свідомість, що в ту "далеку дорогу" йому лаштуватися рано ще. За кілька день до смерті він збирається
До Ескулапа на ралець,
Чи не одурить він Харона
І парку-прялку 1250.
І сподівається, що тоді
Поки б химерив мудрий дід,
Парили б ми понад землею
Та все б гекзаметри плели 1281.
1250 Пряху. — Ред.
1251 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С.370. ["Чи не покинуть нам, небого..."].
Таку двоїсту свідомість, таку розпуку і надію я спостерігаю трохи що не по всіх Тарасових листах і віршах, написа-/578/них після розцурання з Полусмаківною за останніх п’ять місяців віку його.
"Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самотині..." — писав він до Варфоломея 1252 і сподівається, що навесні приїде на Україну...
В віршах, написаних того ж самого дня, поет спершу ніби покірливо підлягає долі лихій і каже:
Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю на нікого:
Я сам себе дурний дурю...
А більше, бачиться, нікого...
Але зараз же велика душа висловлює надію на "добрі жнива...". Ще мент — надію покриває якась примрака, і поетові здається, що він "дурить себе знову своїм химерним добрим словом..." 1253.
Минає десять день, і поет признається, що
Холодним вітром від надії
Уже повіяло... Зима...
Сиди один в холодній хаті...
Не жди весни, святої долі,
Вона не прийде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить...
. . . . . . . Сиди
І нічогісенько не жди 1254.
1252 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 22. [Лист від 5 жовт. 1860 р.].
1253 Кобзарь. — Т. І. — С. 364.
1254 Ibidem. — С. 365. ["Минули літа молодії", 18 жовт . 1860 р.].