Тим-то ближче до правди Мартосова 144 звістка, що Тарас з Варшави поїхав до Петербурга укупі з іншими слугами Енгельгардта з панським обозом, як се звичайно робилося.
141 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 22.
142 Шупасом.
143 [Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко, по воспоминаниям разных лиц. 1831 — 1861 гг.], Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. X. — [С. 69].
144 [Мартос Т. Эпизоды из жизни Шевченка]. — Вестн[ик] Юго-Зап[адной] России. — 1863. — Кн. V. — С. 32 — 42.
Хіба, може, було так, що Енгельгардт, виїздячи з Варшави, /71/ покинув там Шевченка, щоб не переривати йому науку у Лампі. В такому разі — будемо вважати зовсім певною звістку в споминках Костомарова 145, що Тарас під час повстання р. 1830 був у Варшаві, звідкіль уряд революційний випроводив його в гурті з іншими "русскими", давши їм грошей тодішніми асигнаціями 146 революційними. Ще певніш буде брати звістку, переказану мені д. К. Болсуновським, що варшавський комісар Енгельгардтів в лютому р. 1831 вирядив з Варшави до Петербурга разом усю Енгельгардтову челядь, значить, і Шевченка. Тоді вже не можна було достати коней стільки, скільки треба було, через що на один віз сідало по кільки чоловіка. Дорога була вельми грязька: звісно, напровесні, коли вже розтавало, через що слуги мусили часом черговатися і йти пішки біля возів. З такої причини не в одного Шевченка порвалися чоботи і всім, хто їхав укупі з ним, доводилося в дорозі бідувати.
Як вже воно там не було, але навесні року 1831 Шевченко був уже в Петербурзі.
145 Кобзар. — 1876. — С. VII.
146 Банкнотами.
IV
Яким побитом Тарас перебув р. 1831, про те не маємо звісток. Одначе запевне можна гадати, що він козачкував у Енгельгардта, що лакеювання тяжко впливало на його свободолюбну душу і що поривання до малярства його не покидало — Енгельгардт бачив, що з Шевченка не буде лакея. Року 1832, коли Тарасові минуло вже 18 літ, значить, після 25 лютого, Енгельгардт, уважаючи, з одного боку, на невдатність Шевченка до лакейства, а з другого — на його раз у разні прохання, згодився віддати його знов до маляра в науку і законтрактував його на чотири роки до петербурзького маляра Ширяєва.
Таким чином, побіда була за Шевченком. Може, останній тоді і не був свідомий тієї великої ваги, яку носила в собі оця його побіда, але річ певна, що він вітав її, радів їй так, як радіють зорі ранковій люде, істомлені темнотою довгої ночі.
Ширяєв — цеховий майстер малярства, людина неосвічена, темна, грубіянської вдачі, скупа, сувора і занадто строга. "Він, — каже Шевченко, — з’єднав в собі вдачу дяка /72/ спартанця, дякона-маляра і другого дяка-хиромантика" 147. Він держав у себе трьох, а інколи й більш замурзаних учнів; одягав їх в звичайні халати з демикотону. Коли траплялося, що роботи більшало, Ширяєв наймав поденно чи помісячно кількох школярів та простих малярів-мужиків 148. Учні його, а з ними й Шевченко, ходили справляти різні роботи малярські, на які посилав їх Ширяєв: окрашували паркани, штахети, підлоги, дахи і т. ін. Поводився Ширяєв з ними суворо, по-грубіянськи, учні страшенно боялися його. Про відносини Ширяєва до учнів і учнів до. його Шевченко лишив нам яскраву, хоч і коротеньку, ілюстрацію в своїх записках. Щороку в Петергофі по наказу царя Миколи справляли 1 липня, в день народження цариці, велике свято "народне". Оповідання про се свято причарували і Шевченка, і от р. 1836, — зауважмо, що вже на 23 році Тарасового віку і на четвертому перебування його у Ширяєва, — артистична натура його зайнялася бажанням подивитися на Петергофське свято. Для таких натур що задумане, те треба й зробити. Тарас тямив, що Ширяєв не пустить його в Петергоф; знав, що він сам туди поїхав з жінкою; тямив, що в Петергофі легко може зустрітися в саду з своїм хазяїном і тоді, певна річ, сподівайся від його лиха. Одначе Тарас се все знехтував. Маючи в кишені 50 коп., він взяв за пазуху шматок хліба і, не спитавшись хазяїна, поченчикував в Петергоф. Ходить він собі по саду, впивається його сяєвом і розкошами, аж зирк! — серед натовпу Ширяєв з своєю пиндючною жінкою! Тарас похолов! "Ся зустріч, — каже він, — так затуманила мені свято, що я, не діждавшись вже ілюмінації, вернувся швидше додому. На другий день мене знайшли сонним на горищі" 149.
147 Кобзар. — 1876. — С. XX.
148 Див.: Художник. — С. 39 [(Кобзарь. — Т. III)].
149 Ibidem.
Ходячи по роботах, Шевченко заходив в Літній сад, оздоблений, як се відомо, силою різних статуй. І вже ж вони не могли не вабити, не приманити до себе перейнятливого Та раса. Влітку в неділю або в свято, а часом і в будень, він заходив в Літній сад, щоб змалювати собі ту чи іншу статую.
От в один з таких сеансів року чи 1835, чи, певніш, 1836 трапилося Тарасові спізнатися з своїм земляком, добрягою Іваном Сошенком, що вельми посприяв йому спекатися науки у Ширяєва і визволитися з крепацтва, вступити до /73/ Академії художеств і зажити собі слави безсмертної — слави великого поета, художника, мученика, слави генія-оновителя українського слова. Першу знаємість Тараса з Сошенком треба вважати за найважніший мент в життю нашого Кобзаря: вона перевела його через той Рубікон, що межував людей з крепаками, темряву з світом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б з генієм нашого слова, коли б він не спізнався був з Сошенком? Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного льоху неволі на світ і "вийти в люде", чи, може б, під густою корою ширяєвських красок та крепацького безправ’я і панського самовольства навіки б зав’яли і засохли ті величезні дари духові, якими природа наділила Тараса? Як знати! Маємо доволі прикладів, що такі незвичайні сили, як Шевченко, не погибали. Знаємо, що геній ніколи не переходить всього свого віку шляхом битим; сам собі робить стежку через тернові кущі, сам себе вигодовує, окрилює і високо здіймається ширяти над масою, щоб з своєї високості пустити в ту масу, темну і, так чи інак, зневолену, проміння світа і волі, кинути того огню святого, "щоб людям серце розтопив"... Але ж відаємо чимало і таких фактів, що тьма і неволя навіки приголомшують і нівечать величезні таланти, скоро доля не послала їм проводиря.