Додамо ще, що, як знати з віршів Тарасових "Така як ти колись лілея", — так 19 квітня якась "Лілея", якийсь "Дніпровий цвіт" чимсь зворушила йому душу і викликала оті високопрекрасні вірші. В день написання він передав їх Честахівському, а останній, на превеликий жаль, почив, не повідавши нам про те, а він певне знав, які умови викликали ті вірші.
991 Ibidem. — С. 250.
992 Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн.] VIII. — [С. 839].
993 Кобзарь. — 1876. — С. XVI.
994 Ibidem. — С. X — XIV. /483/
Оце і все, що відомо нам з життя Тарасового в Петербурзі за перші чотири місяці р. 1859. Додати хіба, словами К. Ф. Юнге, "що ще була одна хмара на обрію тодішнього Тарасового життя: його тягло на дорогу йому, рідну Україну. Як часто, — каже Катерина Федорівна, — він мені говорив про свій рідний край любий! Говорив він багацько, говорив гарно. Він малював мені і степи з їх могилами одинокими, і хутори, що тонуть в садах черешневих, і старі верби, що схилили віти, і крутий берег Києва, і його монастирі золотоверхі. "От би де нам з вами пожить, говорив він. От би де вмерти!" Слухаючи його поетичні бесіди захватні, я полюбила незнайомий мені край" 995.
Бажання Кобзаря поїхати на Україну здійснилося в червні 1859 року.
XIV
Насамкінець гляньмо на той портрет Тараса Григоровича, що подали нам з тих часів видатніші письменники російські: Полонський і Тургенєв 996.
Тургенєв повідав нам у своїх споминках, що з Шевченком він вперше спізнався в студії якогось художника (він, на жаль, не назвав його). Приїхав він до того художника з Марковичкою (Марко Вовчок), що зажила тоді великої популярності, найпаче серед молодіжі, "своїми" "Народними оповіданнями".
От яким малює нам Тургенєв Шевченка: широкоплечий, присадкуватий, коренастий, се був козак з слідами солдатської муштри. Голова у його була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшковате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи були прикриті широкими, густими, довгими, сивими вусами. Погляд у Шевченка був здебільша суворий і недовірчивий, інколи світився ніжною ласкою, вкупі з доброю, гарною.усмішкою. Постать Кобзаря була вайловата і мало хупава, рухи спокійні, хода поважна. Голос трохи хрипкий, вимова "чисто русская". Не скажу, що роаумів Тургенєв під терміном "чисто русская"? Коли нашу вимову українську — так се правда. Люди, що особисто знали. Шевченка, казали мені, що по його вимові з третього слова знати було, що він українець. Інакше воно й не могло бути.
995 Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С 333 — 334.
996 Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва і Полонського. — [Т. I]. /484/
Одягався Шевченко в високу смушкову шапку і в кожух з чорним коміром; се був, каже Тургенєв, сущий, певний українець. З людьми він поводився обережно і майже ніколи не висловлювався до краю, ні з ким він не зблизився вповні, а все був наче на узбіч. Мабуть, Тургенєв тут розумів письменників великоросійських, так і тоді не зовсім вірно, бо, як я казав, з Курочкіним, з Старовим він зійшовся зовсім близько! Письменникам російським добре була відома Шевченкова доля, талант його вабив їх своєю оригінальністю і силою, але, додає Тургенєв, "ледві хто з нас (письменників) надавав таланту його те величезне, трохи що не всесвітнє значіння, яке надавали йому українці". Тут у Тургенєва величезна помилка, бо річ відома, що і Добролюбов, і ще більш Григор’єв дивилися на Шевченків талант, яко на талант великий, що мав велике значіння 997. Час, що минув по смерті Шевченка, показав, що слова Григор’єва 998 були пророчими, хоча вага і значіння Шевченка і його творів, дякуючи цензурним і всяким іншим лиходійним умовам в Росії, ще й досі далеко-предалеко від свого зеніту.
Самолюбство у Шевченка було велике, але простосерде; без сього самолюбства, без віри в своє призвання він пропав би на засланню. От з останньою умовою, що каже Тургенєв, згодитися не можна. Вірити в своє призвання і призначення було за Шевченком повне право, але від погибелі спасла його інша віра, віра в свою національно-народну ідею, в свій ідеал.
Інакше трохи з сього боку змалював Шевченка д. Полонський. "Шевченко, — каже він, — зовсім не здавався придавленим, з людьми поводився просто і свобідно, ніколи не пишався, так як се звичайно буває з людьми, котрих доля, обминувши дарами високими, наділила бісом самолюбства". Перегодом і Тургенєв додає, що при всьому самолюбстві у Шевченка була природжена скромність. Взагалі, натура у його була загарлива, нездержлива, придавлена, але не зломана: він був простолюдин і поет.
997 Время. — 1861. — Кн. IV. — Стаття Аполона Григорьєва, с. 636 — [637].
998 Навіть д. Скабичевський, хоч і завів Шевченка до історії "Новейшей русской литературы", хоч і каже, що задля великоросів не треба перекладати українських творів Шевченка, бо великорос дуже легко "понимает речь хахла слово в слово", а проте признає і він, Скабичевський, що Шевченко навіки зістанеться "великим украинским поэтом" [с. 479 — 481].
Але ж "елемент /485/ поетичний з’являвся у його рідко. Шевченко справляв вражіння людини ніби грубіянської, загартованої, з запасом гіркоти на дні душі, неприступної задля чужого ока. Просвітки добродушності й веселощів пробивалися у його ненадовго. Жарту у його зовсім не було", — каже Тургенєв.
Раз якось він читав у Тургенєва свої прекрасні вірші "Вечір", читав просто, щиро, виразно. Читання перейняло усіх слухачів. "Українська задума, рахманність і поетична цівка, що була у Шевченка, виступили тоді наверх".
Читав Шевченко, каже далі Тургенєв, мало, а знав ще менш, але переконання його були нестеменно міцні.
Шевченко, повідає Полонський, не був веселим балаклієм. Розумний з природи, він не був ні ученим, ні начитаним. По своїм поглядам він був демократом, не з теорії, а за самої природи. В свойому демократизмі він не дав би собі справоздання, так само, як і в тому, через що він так глибоко перейнявся духом народних українських пісень і дум, що і становить характерну рису його музи.
Пушкіна він не любив єдине за те, що той був автором поеми "Полтава". З погляду Шевченка, Кочубей був тільки донощиком. Чим більш Полонський боронив Пушкіна, тим більш Шевченко ганьбив його. Полонський дивує, що після такого змагання Шевченко зберіг до його щиру приязнь, бо, каже він, Шевченко не був з тих людей, що легко сходяться з людьми, котрі не такої думки, як вони, найпаче, коли думки чи змагання йдуть про рідний край. "Не скажу, — читаємо далі у Полонського, — яких політичних думок тримався Шевченко, в усякому разі, гадаю, що політичні переконання його були стільки ж непрактичні, скільки благородні. Катерину II він уважав виноватою за закріпощеная народу на Україні і більш нічого не хотів ні чути, ні бачити. Крепацтво він ненавидів всіма сторонами своєї душі" 999.