Сапожникову тоді саме треба було з усією своєю родиною їхати теж до Петербурга. Він найняв собі до Нижнього Новгорода той самий пароплав "Князь Пожарський", на буксирній барці котрим бажав плисти і Шевченко, і купив собі білет. Тепер Сапожников прохав Шевченка подорожувати з ним у каюті.
Тарас згодився: куплений білет він віддав капітану парохода, просячи подарувати його першому злидареві. Капітан "Князя Пожарського" Кашкін 795 на той білет взяв замість одного п’ятьох злидарів, що не спроможні були навіть по одному карбованцю заплатити за переїзд до Нижнього.
22 серпня "Князь Пожарський" рушив з Астрахані.
794 Записки... — С. [103] — 104. [(Запис від 23 серп. 1857 р.]
795 Кишкін. — Ред. /401/
II
Не по рудому киргизькому степу пустині подорожував тепер Тарас, не по "заспаних хвилях" моря Аральського плив він тепер. Перед очима поета розгорнувся широкий, блакитно-сріблястий шлях красуні Волги, облямованої зеленими, часто стрімкими берегами. І плив тепер Тарас не в гурті темних, часом п’яних, зневолених жовнірів, а в товаристві людей освічених і прихильних до його. А проте всі обставини плавби на "Князю Пожарському" запевне зворушували в Тарасовому серці пережите тяжке минуле... і, певна річ, нікому не чуте питання: за що? — не раз здіймалося на серці у поета. Хоч би яке любляче, м’яке, всепрощаюче серце не було у чоловіка, він довіку не спроможен забути незаслуженої тяжкої наруги і зневаги, та ще таких, яких зазнав Шевченко.
Забути їх живій людині — значить, забути самого себе. А чи се річ можлива? Можна простити їх, але забути не можна. Я ще раз певен, що, пливучи з Астрахані, Шевченкові не можна було не нагадати плавби і по Аральському озеру, і по Уралу в Гур’єв-городок, і по Каспійському морю човном до Новопетровського в жовтні 1850 р. Я певен, що споминки його в ту годину бризкали кров’ю з самого серця так, як колесо "Князя Пожарського" бризкало срібною піною.
Пливе "Пожарський". Носом своїм він ріже-оре скляний шлях Волги і гуде тихо, поважно, наче він гордує, що везе на собі найдорогоцінніший скарб України. Природні обста вини надають ще більш гордощів і торжественно-тихого бенкету. "Ночі тихі, місячні; чарівничо-поетичні ночі. Волга понялася прозорим туманом і, немов те зеркало безкрає, відбиває в собі красуню ніч, бліду, чарівну ніч. Відбиває і стрімкий берег, інде порослий купами зелених дерев. Декорація невимовно гарна". Вона солодким спокоєм напоювала і заспокоювала збентежені Тарасові нерви і, наче та ніжна неня, голубила-присипляла і запевняла, що ні барабан, ні "заря" не потурбують уже ізмученого серця поета. Замість барабана і "зари" покриває гук інший: покриває німа гармонія привабливої, чарівної краси природи, та задушевний голос скрипки, що серед тихої ночі так чарівно, мелодійно лунає з чердака пароплава. Шевченко взагалі любив музику, а скрипку тим паче. І от він слухає вже третю ніч, як на пароході вільновідпущений з кріпаків розливає чарівні гуки Шопенових мазурок. /402/ "Оцих слов’янських пісень, сердечно-глибоко сумних, я ніколи не наслухаюсь, — пише Шевченко 27 серпня. — З тієї скрипки, — додає далі поет, — вилітають стогнання і зливаються в один стогін, протяжний та суворий. Чи скоро ж сей стогін долетить до твого вуха, наш Боже праведний?" — питається поет.
Нові обставини, нове товариство інтелігентних людей і воля так впливали на Тараса, що першими днями плавби він не спроможен був ні до чого взятися, навіть ретельно не писав кілька день свого журналу. "Усе нове товариство, подорожні люде, — пише Тарас в журналі, — такі щирі й приязні, прості, що я з радощів не тямлю, що й робити, тільки то назад, то наперед бігаю по чердаку, неначе той школяр, що вирвався з школи. Отакий несподіваний зненацька контраст не дає мені прийти до себе. Людське поводження зо мною здається мені чимсь неприродним, неймовірним..."
А властиво в поводженню з Тарасом його подорожніх товаришів не було нічого незвичайного. Десятилітнє життя в казармі в пустині, життя зневоленим жовніром налило в душу до його такої нелюдської трути, що діло звичайної уваги і приязні людської здавалося йому незвичайним чимсь. От з отих підкреслених вгорі слів ще раз бачимо, які були відносини до Шевченка на засланню і які умови життя довелося йому перетерпіти.
Сапожников дав Тарасові багацько книжок і нових журналів. Коли перші вражіння нових обставин трохи втихомирилися, Тарас пильно взявся до духового корму: взявся читати. Кілько то часу він майже нічого не читав; нова література, нові напрямки, слово, трохи визволене по смерті царя Миколи з цензурної неволі, не доходили до Новопетровської тюрми. Тим-то тепер Шевченко походив на чоловіка, що довгий час голодував, животіючи єдине хлібом та водою.
Капітаном на пароході трапився чоловік освічений, охочий до ліберальних та артистичних творів письменства, яких у його в портфелі було чимало в запасі. І от 2-го дня вересня на "Пожарському" в каюті капітана пішли літературні читання. Читали твори Венедиктова 796, Салтикова-Щедріна, "Полярную звезду" Герцена і в ній твори повішеного 14 грудня Рилєєва: "Войнаровський", /403/ "Наливайко", й інші з минулого історичного життя України... Шевченко впивається змістом і думками тих творів. В журналі своїм 5 вересня під впливом читаного поет пише: "Гоголе, наш безсмертний Гоголе! Якими радощами раділа б душа твоя благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних (як Салтиков). Други мої, щирі мої! Пишіть, подавайте голос за оту чернь горопашну, за отого смерда безсловесного, зневоленого".
736 Бенедиктова. — Ред.
Завжди помічаємо ми, скоро стрінеться Шевченко з освіченими людьми чи з новими звістками часописними, першим ділом і більш за все займає його питання про визволення кріпаків. І скрізь помічаємо ми, що десятилітня неволя не викоренила у Шевченка благороднішого бажання визволення кріпаків з неволі.
Але природа наділила нашого поета не тільки огнем любові до чоловіка, до волі й світу: вона дала йому й огонь ненависті, огонь гніву й обурення проти неправди, неволі, проти гнобительства й утисків. Проти прихильників кріпацької неволі він так обурювався, що не спроможен був інколи провадити з ними звичайну бесіду.