XII
Косарєв розповідає, що Шевченко любив співати українські пісні, частіш за все співав: "Віють вітри, віють буйні". Співав він і в церкві в хорі. Голос був у його доволі чистий і дзвінкий тенор 730.
Що Тарас любив співати — се річ відома, одначе пані Ускова каже, що вона майже ніколи не бачила Шевченка в церкві. Не доводилось їй чувати, щоб пісні він співав де у товаристві, а на городі або в саду, було, співає раз у раз напівголоса.
Брав би то Шевченко участь і в аматорських сценічних забавках. Спектаклі аматорські розпочалися в Новопетровському ще за Маєвського. Сцену спорудили в казармі; декорації малювали свої ж художники; завісу з червоної шовкової матерії дала одна офіцерша, за люстру і канделябри — правили штики (багнети). На перший спектакль вибрали комедію Островського — "Свои люди — сочтемся". Жіночі ролі справляли мужчини. Шевченко грав роль урядника Ризположенського. Перший спектакль був 26 грудня р. 1850 731. На мою думку, ледві чи не помилився тут Косарєв: трудно мені згодитися, щоб Шевченко — після шестимісячного арешту в Орському казематі, після тяжкої подорожі до Новопетровська, за два місяці після того, як прибув до форту, — став би грати, та ще в п’єсі російській!
"Коли показався на сцені Шевченко, — каже Косарєв, — смішно було дивитися на його. Одягнений він був в старий і трохи вузький на його фрак з синього сукна, короткі штани горіхової барви, жилетка зелена, вилиняла, чоботи латані і один скривлений. На голові старий, пом’ятий бриль. Убрання і грим були такі, що перед вами був п’яничка урядник, що ще добре не виспався з перепою. Ролю свою він грав як не можна ліпше".
730 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С— 263.
731 Ibidem. — 1893. — Кн. II. — С. 251.
"Після другого спектаклю Шевченко, перебравшись в /364/ українську одежу, — каже Косарев, — танцював під музику українського тропака і всіх здивовав вдатністю танцювати. З того часу, — додає Косарєв, — у кого тільки траплялись вечірки з танцями, туди запрошували і Шевченка, і він ніколи не відмовляв танцювати тропака" 732.
Пані Ускова, навпаки, каже, що вона не пригадує собі, щоб Шевченко грав в спектаклях; а вже ж сього б вона не забула, найпаче коли б хоч раз побачила, як він витинав на сцені тропака. "За увесь час, скільки при нас був Шевченко в форті, я, — каже вона, — ні разу не чула і не бачила, щоб Шевченко де-небудь танцював".
Коли б у мене не було оцієї звістки від Агати Омелянівни, то б і тоді я сказав, що звістки Косарєва про танцювання Шевченка такі непевні, що їх треба брати за вигадку. Раз, що Шевченкова постать зовсім не придатна була до танців; а друге, що національно-моральне почуття не дало б йому в пустиш на засланню смішити чужих людей і між ними своїх катів, танцюючи національний танок. Національна самоповага була у Шевченка і висока, і глибока! Та й чи до танців було йому? Ні вовік Шевченко не образив би, не принизив би такими танцями і при таких обставинах свого національного достоїнства. Звісно, були, як от напр[иклад], брати Карпенки, Стецько і Грицько, і тепер є такі українські актори, що, їздячи по Московщині, "морозять хохлика" на те, щоб потішити товстокишенних московських крамарів; але у таких "українців", певна річ, ледві чи є й на макове зерно національної самосвідомості і почуття національного достоїнства, а у Шевченка і того і сього було повно до краю і не пішов би він танцювати по-українськи перед "гидкою ковбанею". Я навіть не певен, щоб Шевченко і взагалі брав участь у спектаклях.
Тієї зими, про яку саме тепер іде у мене бесіда, себто кінця 1854 і початку р. 1855, єдиною певною утіхою задля Шевченка була родина Ускових. Сюди вабили його діти. Є звістка, от хоч би й у Косарєва, що Шевченко учив дітей Ускових. Се звістка зовсім непевна. Обидві доні Ускових родилися вже в Новопетровському, значить, навіть тоді, коли Тарас вже покидав Новопетровське, їх учити ще не можна було, бо вони були на те вельми малими, навіть старшенька. — Наталочка — і та ще не вміла добре говорити і не спроможна була вимовити слово "Григорович", а вимовляла "Горич". Тарас тільки бавився з ними, тішив їх, а вони, яко діти, любили "лисого дядю Горича".
732 Ibidem. /365/
Більш за дітей вабила Тараса неня їх.
Змученому, пораненому, відчуженому від людей ніжному серцю поета зовсім натурально було закохатися в молоду, освічену і симпатичну женщину, так натурально, як натурально людині, що любить красу природи, після довгої і незвичайно холодної зими любовати і впиватися бадьорою красою свіжої весни, як натурально чоловікові після довгого недугу тяжкого вдихати в себе весняне чисте запашне повітря, любовати з квіток, з місячної ясної ночі, з пісень солов’я.
Згадаймо, що впродовж семи років Шевченко майже не бачив жіночого товариства, а він його так любив! він любив огрійливе тепле слово жіноче! Закинений спершу в Орську казарму, далі на Косарал, потім у каземат і нарешті в "смердячу широку тюрму Новопетровську", він томився в темному льоху дикої пустині, поміж темного грубіянства, пияцтва, поміж здеморалізованого офіцерства. Він сім років не бачив того зоряного світу жіночих очей, що гріє серце, бадьорить дух, веселить життя! Та йому "ні на що хороше було й подивитися". І от по сімох роках темрявних мигнув перед ним ясний промінь жіночих очей: він почув голос теплий, почув віяння тієї незримої сили, що, йдучи з жіночого серця, надає енергії, надії, надає животворної сили і бажання жити. Агата Омелянівна явилась перед страдальником поетом, немов посланниця самого неба. Прості, сердешні, привітні відносини до Тараса повинні були "святим огнем" запалити йому серце. Почуття у чоловіка наче та пара: чим більше та довше давити її, тим більшу дасть вона реакцію, тим з більшою силою вибухне вона. Так було і з почуттям Шевченка. Та жодним чином інакше й не могло бути.
Було б зовсім не натурально, коли б він не кохався. "Агата, — пише він до свого друга Залєського 9 жовтня р. 1855, — молодиця прекрасна; для мене вона суща Божа благодать. Се одна-єдина душа, що інколи підіймає у мене поривання аж до поезії. Значить, я більш-менш щасливий; можна сказати: я зовсім щасливий; та й чи може бути інакше, коли з тобою високоморальна і фізично прекрасна молодиця? Ніколи ні одного мого листа до тебе я не кінчив так весело, як оцей. Велике діло спочуття до всього прекрасного в природі, до всього благородного. А коли се почуття чоловік поділяє з другим, тоді він не може не бути щасливим" 733.