Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листовалася княжна Рєпніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном, невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією. "Листовання ваше з Шевченком, — писав граф Орлов до княжни Рєпніної, — як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому "рядовому", доводить, що ви, "принимали в нем (себто в Шевченку) участив, неприличное по его порочным і развратным свойствам" 652. Годі говорити, яку ціну має остаяня фраза! Вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї "III отделения" і показує межі примітивної ввічливості. Насамкінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Рєпніна не втручалася "в дела Малороссии",бо інакше, похвалявся. Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.
650 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 467.
651 Ibidem . — 1896. — Кн. II. — С 133.
652 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. V. — С. 19.
Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не /334/ покоритись волі Орлова, бо раз, коли б вона не послухалася і стала таки листоватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже, і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге, вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандарів: безправ’я те вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь панянського монастиря на півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листоватися більше з Шевченком.
Що до Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і’ листовання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листоватися з ним, похваляючись, що інакше — "і про його — Лизогуба — знайдеться місце там, де перебуває Шевченко". За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції 653.
Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і, не маючи ні від Лизогуба, ні від Рєпніної відповіді на свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що "ближнії мої отдалече мене сташа".
Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.
653 З приватн[ого] листа Л. М. Ж[емчужникова].
V
Таким чином, бачимо, що, закинувши Шевченка в Новопетровську тюрму, у його одібрали усе, чисто усе, не тільки яко у поета, у художника, але яко у звичайного чоловіка, у якого не скаменіло ще серце, не охолов до краю дух. V його одібрали, йому заборонили геть чисто усе те, що хоч на одну краплю спромоглось би полегшити йому тяжкий побут! У великому численному гурті людей Шевченко був самітним, а округи його було усе те, що гнобило, мордовало його, дратовало нерви. /335/
Річ відома, як тяжко людині почувати себе самітним у гурті людей, де нема чоловіка під мислі, нема душі, що розуміла б нас і спочувала б нам. Тоді люде, що оточують нас, стають нам осоружними, ніби ворожими. Такий гурт людей — чужих і духово і морально, замість розваги, завдає чоловікові ще більшої туги. Іншої ради тут нема, як опріч того, щоб швидше покинути такий гурт, втікти від його та вдатися до товариства природи і власних думок.
Певна річ, що хоч яка нудна була природа Новопетровського форту, а вона б більш розважила Тараса, ніж "смердяча казарма". Так же не можна було в усяку пору, коли б то схотів, покинути казарму: військові статути, накази і догляд приковували його до казарми, немов Прометея до скелі. А коли б він і рушив з казарми, так слідом за ним рушав і догляд в особі "дядьки" чи іншого унтер-офіцера. Догляд ходив за ним гірш, ніж тінь: десь в темному закутку може не бути тіні, а такого закутку, де б не було за Шевченком догляду, не було."Опріч казарми, ніде не можна бути" 654, — писав він до Бодянського вже геть пізніше (15 листопада р. 1852). Оце одно, а друге, що й природа була занадто одноманітна, нудна: "Хоч би на що хороше подивитися, — каже Тарас, — може б, стара душа моя мучена стрепенулася" 656.
654 Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 643].
655 Основа. — 1862. — Кн. VII. — [С. 14 — 15].
І подивиться ні на що і потоваришувати, хоч би навіть розмовляти по душі ні з ким було Тарасові. Про офіцерів — годі й гадати: одні з них були "начальством", як от Потапов і Обрядін, другі такі, як оці два, треті — полохливі, четверті — доносчики або п’яниці, такі, як Кампіоні (з ним небавом спізнаємося). Зі споминів Косарєва знати, що офіцери взагалі в перший рік перебування Шевченка в Новопетровському трималися від його осторонь.
Було в Новопетровському кілька засланих поляків, теж "політичних злочинців", але з усього знати, що то були здебільша люде переполошені, обережні і занадто сторожкі. Коли ж з ким з них, опріч свого щирого приятеля Броніслава Залєського, Тарас і потоваришив, так то вже сталося геть пізніш, а що до р. 1851 — 52 — так не маємо жодного натякання на товаришування Шевченка з засланими поляками. Одно слово — за перші два роки перебування Шевченка в Новопетровському ми не бачимо у його ніже єдиного хоч трохи інтелігентного товариша. Відомо тільки, що між жов— /336/нірами поталанило йому, опріч Скобелєва, знайти же ближчого земляка — Андрія Обеременка. Обеременко розважавподіляв з ним за увесь семилітній час журбу-тугу, і нам не можна не завести сюди усе, що знаємо про його з уст самого Шевченка.
"Небавом після того, як прибув я, — пише Шевченко 656, — до Новопетровської фортеці, поміж солдатською одноманітною та мізерною публікою помітив я зовсім-таки не солдатську постать. Твар його, хода, навіть шапкачабанка, усе давало знати, що він земляк мій. Питаюся про його, хто він такий. Кажуть: земляк мій, Андрій, слуга при шпиталю, "хахол". Оцього ж то мені й треба. Твар його здавалася мені більш суворою, ніж звичайно у земляків моїх. Тим-то спізнаватися з ним почав я здалека, обережно. У найближчого начальства його я довідався, що Андрій Обеременко — зразок людини чесної й обережної. Тоді почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по-нашому віч-на-віч. А він, здавалося мені, ніби помітив мої заходи, та й пильнує уникати такої честі. Через се мене ще більш кортіло спізнатися з ним. Більшу частину ночей безсонних провів я у Новопетровському, сидячи на рундуці. Раз якось зимою, було се в третій годині ночі, сиджу я своїм звичаєм на рундуці, дивлюся, аж із за шпиталевої пекарні видибає Андрій. Він був тоді за квасника і за пекаря хліба. Потім уже склопотав я йому "завидну" посаду городника.